Син сонця [uk]

— Моя мати — Радга! — крикнув Карна, — у мене не було іншої матері! Ходімо до до му, Чаті!

Чаті допоміг йому вибратися з-за столу. В синіх очах Карни стояли сльози.

— Все життя, — сказав він, — все життя, Чаті, покласти на те, аби піднятись на щабель вище! Лише тому, що розпещена жінка, злякавшись розголосу, вкинула до річки тримісячне немовля! Доля все-таки милостива: мене знайшла дружина сути, майже воїна, а не жінка шудри чи чандали! Я міг би бути чиїмось слугою, я, Карна, в якого замість душі полум'я! Стіна, Чаті! Хто зводив їх, ті стіни? Хто зробив їх непроникними? О, багатьом зручно просто йти по батьковим слідам… Це через оцю стіну, Чаті, я мушу вбити рідного брата! Або він уб'є мене, що теж незле! Арджуна, мій вічний суперник… Аби я виріс у палаці, то був таким же, і ніхто б не говорив, що у сина сути непомірна гордість! Вона у нас однакова, ця гордість, але йому її пробачають, а мені зась!

Чаті дивився на нього з жахом. Вони вже відійшли далеченько від людей, і старий сута ризикнув запитати:

— Васушено, то ти син княгині Прітги?

— З дитинства говорять, — мовив Карна, — що ми з Арджуною схожі трохи не як близнюки… Авжеж, бо ми обидва схожі на неї! Він більше, я менше, але ми маємо риси Кунтідеві. Я мав би здогадатись, але я не думав про це! Не думав, бо боявся! Я, Карна, боявся дізнатись правди!

Карна заспокоївся лише тоді, коли вони звернули на вулицю колісничних.

— Чаті, - сказав, — не розповідайте про це нікому. Не хочу, аби Гастінапуром пішли плітки. Про мене і так забагато говорять.

— Гаразд, — мовив Чаті розчулено, — обіцяю тобі, синку! Ну, ось ми і при йшли…

Біля хвіртки дворику Адгіратги виднілося кілька чоловік. Карна пізнав своїх синів, вдягнених і озброєних, як до бою. Між ними біліло сарі Радги.

— Синку! — крикнула жінка, — моє ти сонечко! Ти живий! Ти на волі! Наль, сута княжича Душкарни, оповів нам щось жахливе! Тебе, що завоював для Гастінапуру півБгаратаварші, хотіли видати ворогу! А потім ти поїхав з посланником і не повернувся! Твої сини вже зібрались відбивати тебе!

— Хіба ви не бачили Чатьякі, мамо? — спитав Карна м'яко.

— Ні Чатьякі, ні твоїх ледацюг-ангів! Синку, ми тут трохи з глузду не зсунулись!

— Бабуся навіть просила дати їй зброю! — мовив, посміхаючись, Рама, а близнюки дружно хихикнули.

- І зовсім не смішно! — вигукнув Сатьясена, — татусю, де ж ви були?

— Ходив по місту, — сказав Карна заспокійливо, — ви хвилювалися даремне.

— Васушено, — мовила Радга суворо, — зараз же повертайтеся до Чампи!

— Ні, ненько, — лагідно мовив Карна, — я — воєвода князя Гастінапуру, а незабаром буде битва.

- Їсти хочеш? — спитала Радга, зітхнувши, — Чаті, заходь, повечеряєш…

— Та ні, - мовив старий, — я додому… Не хвилюйся Васушено, я мовчатиму.

Після вечері сини Карни полягали спати. Карна сів біля розхилених завіс і мовчки

слухав шерехи ночі. Пальці його все крутили золотий браслет на зап'ястку, обмацуючи знайомий візерунок.