Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Є ще одне свідчення фальшування історичного полотна Подільської землі у 1394–1411 роках, тобто у вигадані роки «першого володіння Поділлям короля Ягайла».
Побачивши, що Подільське удільне князівство повністю перебрав до рук рід руських (українських) князів Галицьких (Острозьких), — Василь Красний (Гедігольд), князь Петро (Петро Монтигердович), князь Іван (Іван Довгірд), — польська католицька шляхта, підбурена католицькими священиками, скоріше за все, узгодивши свої дії з королем Ягайлом, вчинила на Поділлі заколот. Тоді обманом узяли в полон молодого князя Івана Галицького (Острозького) та захопили столицю землі Кам’янець (Подільський). Це сталося 1430 року, після смерті Великого Литовсько-Руського князя Вітовта. Діяли поляки хитро й несподівано, як завжди, коли увага русичів (українців) була прикута до кончини свого правителя.
Ось як описав Юхим Сіцінський захоплення поляками столиці Поділля:
«І от, як тільки Витовт умер, польські пани із королівських придворних пробираються на Червону Русь, тут набирають польської шляхти і під проводом панів Бучацьких посуваються до Кам’янця й в листопаді з’являються в Кам’янці. Тут ще не знали про смерть Витовта. Тоді подільські (польські. — В.Б.) шляхтичі, на чолі яких, по словам Длугоша, були Кам’янецький біскуп Павел з Боянчиць, колишній кам’янецький староста Грицько Кердеєвич і звісні в пізнішій історії Поділля три брати Бучацькі — Федір, Михайло й Мужил, викликали до себе Кам’янецького намісника Довгірда (князя Івана. — В.Б.) й ув’язнили його. Литовська (українська. — В.Б.) залога не встигла опам’ятатися і попала в руки поляків.
Так Кам’янець був захоплений поляками й в його замку засіла польська залога під начальством Михайла Бучацького» [151, с. 107–108].
Ми бачимо цілком зорганізовані дії поляків на захоплення Подільської землі, котра ніколи їм не належала. Звичайно, русичі (українці) не могли погодитися з втратою частини Поділля й почали жорстоку боротьбу із загарбниками.
Та про неї поговоримо нижче. А зараз повернімося до свідомих польських фальсифікацій. Вивчаючи переважно польські документи давніх часів, сучасний український історик Віталій Михайловський раптом установив таке:
«Хоча саме Подільське воєводство було утворене лише 1434 р., більшість осіб, що отримали надання (земель. — В.Б.) після 1430 р., походили, очевидно, з коронних земель і позначали себе як шляхетні… Але після 1430 р. ми не бачимо нікого з першого періоду Ягайлового панування» [45, с. 112].
Якщо останнє речення науковця розгорнути і пояснити доступніше, то треба додати: польський король Ягайло повністю забув про своїх людей, яких послав на Поділля у 1394–1411 роках. Отож, їх, скоріше за все, й не було.
І після таких блискучих знахідок нам продовжують «співати пісень» про «перше володіння» Поділлям Ягайла у 1394–1411 роках.
Змушений зазначити, що більшість українських сучасних істориків викладають період нашої історії з 1430-го до 1490 року на пропольській та промосковській ідеологічній базі. Тобто, як наказали московити ще у XVIII столітті «співати пісень», так і співаємо: і протистояння довгого та жорстокого після 1430 року не було, і поділу Великого Литовсько-Руського князівства на дві складові частини — Руську та Литовську теж не було, а головне, ту страшну і криваву боротьбу не очолювали і не могли очолювати наші українські князі, бо їх, мовляв, теж не було. Були якісь литовські князі — Свидригайло, який хотів тільки влади, але не мав ні принципів, ні совісті; якийсь Федір Несвизький — син Корибута — Дмитра Ольгердовича, що люто бився за руські землі, а потім чомусь втік до Угорщини.
А що робили руські (українські) князі-державці, відомі історії — Федір Острозький, Василь Красний, Іван Васильович, Юрій Васильович (це тільки частина тих, які в той час були дорослими і повнолітніми), — українські науковці мовчать. Звичайно, легше переповідати польські та російські байки, як Вітовт з Ягайлом посадили Свидригайла до Крем’янецької фортеці і як доблесні руські князі Василь Красний та Олександр Ніс серед ночі вдерлися до тієї твердині, визволили князя Свидригайла та швидко подалися на Констанцький Вселенський Собор. Проте як вони туди потрапили, що робили та хто їх туди пустив — невідомо. А ще ж є сотні подібних байок. І хоча вони для літературних творів добра знахідка, та для історії — є звичайний непотріб, баласт.