Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Зденєку, ти не бачив Венцу?
Зденєк зупинився, його трохи налякані й смутні очі перебігали з мене на тата.
— Бачив, він пішов перегортати сіно на луках під лісом.
— Перегортати сіно?!
— Сказав, що до вечора воно ще висохне, а вже завтра дощитиме…
Тато покрутив головою й повернувся до автівки. Мама нерухомо сиділа позаду, а я ще якусь хвилю походжала перед капотом. Зденєк за нами спостерігав.
— Щось відбувається?
— Він мав поїхати з нами до Будєйовіце, — відповіла я.
Я знала, що Зденєкові це відомо, що дядько Венца це знав, та й всі у селі знали: сьогодні о першій ми їдемо до Будєйовіце. Всю дорогу в автівці панувала тиша. Коли вдалині перед нами забіліла панельна стіна нового мікрорайону, сумна атмосфера в автівці змінилася на пригнічену. Я звернула з головної і якийсь час кружляла між панельками району Май. Нарешті запаркувалася, і вулицю ми знайшли вже пішки.
— Ось тут вітальня, а там ванна, — показував пан із місцевого підприємства, що займалося квартирним господарством.
Його сорочка спітніла під пахвами, окуляри постійно сповзали з носа, і він поправляв їх звичним рухом правої руки.
Ми роздивлялися трикімнатну квартиру в новобудові. Спільний туалет із ванною пахли новизною. Тато вивчав каналізаційні труби на кухні, мама сором’язливо походжала в новеньких бежевих черевичках по лінолеуму. Запах штучності виповнював кімнату. Аж дихання сперло. Я вихилилася з напіввідчиненого вікна. Восьмий поверх, височенько. Внизу — розкопаний тротуар, через нього перекинуто дошку, купи глини, що встигли вже й бур’яном позаростати.
— Сімдесят квадратних метрів. Ось тут ключі від підвалу, комірчина номер сімнадцять, ми спустимося туди ліфтом. Оце так спека…
Ми з мамою стояли на балконі. Повівав приємний вітерець.
— Тут можна завести кошики з геранню, пані. І краєвид просто дивовижний, правда? Якщо трохи нахилитеся, то побачите замок Глубока. Он церква, а це Госін, там, де аеропорт.
Я позирала на тата з протилежного боку вікна, набурмосений і трохи зігнутий, він вивчав дерев’яні рами, якість кування й парапетів.
— Тут щілини, взимку буде тягнути, — забубонів він.
Мама майже нічого не говорила, ми з’їхали ліфтом униз. Дверцята підвальних комірчин були з необробленої деревини.
— У вас є навісний замок, про який я говорив по телефону? Добре було б відразу замкнути свою комірчину, щоб ніхто її не зайняв. Тут може бути непорозуміння, знаєте, стільки всіх ходить…
Тато вийняв із кишені абсолютно новий замок і три ключики на в’язанці.
— Якесь воно кепське, — пробурмотів, беручись за зачинені дверцята підвалу.
Дістав із кишені ще один замок.
— Перепрошую, а тій однокімнатній квартирі яка належить комірчина?
— Я не знав, що ви хочете одразу побачити й іншу квартиру. Вона на третьому поверсі.
Ми піднялися на два поверхи, той самий санвузол, вузенький коридорчик, кухня й кімната. Той самий запах лінолеуму. У мене аж серце стислося. Саме зараз, у солом’яному брилі під палючим сонцем, він перегортає сіно, Цар із висолопленим язиком лежить десь поблизу в лісовому затінку.
— Ніяк не можу уявити собі дядька в цій квартирці…
— Інші змогли, і він зможе, — відповів на це тато.
Я аж здригнулася, так холодно це прозвучало.
Ми стояли посеред панельного мікрорайону, спітнілі й мовчазні. Голови задерли догори, тато простягненою рукою показував на наш балкон. Мама хитала головою, невпевнено роззираючись.
— Люди вже тут живуть. Тротуари ще дороблять, а тут, мабуть, буде дитячий майданчик, — примовляв тато.
— Я дуже хочу пити, може, зайдемо кудись на лимо? — запропонувала я. — Якраз покажу вам, куди з одногрупниками ходимо після пар на каву.
— Ні, поп’ємо вже вдома, — вирішив тато.
Я трохи опустила вікно, щоб у розпечене авто повівав вітер. Їхали широкою асфальтованою трасою, нещодавно збудованою через електростанцію. Шлях проминав досить швидко.
— Усе за нього зроби! Не може навіть забрати документи на квартиру. Повна безпорадність. Де б він був без мене і без тебе, ну скажи? — звернувся тато через сидіння до мами.