Келія Чайної Троянди. 1989-1999
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-012-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Келія Чайної Троянди. 1989-1999». Краткое содержание книги:
Помолився на Орловому озері, на «своєму» місці у кущах, скинувши картуза, під рожевими від вранішнього сонця хмарками. Потім перейшов далі, загалом протягом дня спіймав більше 100 штук, двох величезних, грамів по 400, карасів насилу витягнув з-під латаття (Сашковий сон минулої риболовлі 23 липня збувся!), білі лілеї розпустилися одночасно зі сходом Сонця, — ніжний, невимовно чистий, білосніжний колір, крихітні зорі, які за своєю будовою нагадують шишки, цілий день милувався ними, читаючи раз-по-раз «Kosmos» і «Дайте» Зерова, святкував, довго не міг зрозуміти, яке ж воно свято сьогодні, аж доки не згадав: 10 років тому, у цей день, я написав у Львові, на вулиці Сковороди, пісню «Вона» — і ця «Вона» була з того ж реґіону буття (висловлюючись мовою Шелера), що й «сонети та канцони майбутнього Петрарки», сонети самого Зерова, що й ці досконалі у своїй красі квіти — легкі, невагомі на воді, з іще легшим відображенням; і ця пісня, складена 10 літ тому, яку співали тисячі юних, прекрасних, наче ці лілеї, дівчат, і ці зорі над Орловим, і ці сонети давніх поетів складають незбагненну єдність природи і культури, славу Божу.
Приїхав Віктор Морозов. Сейм, Острів Осокорів, «традиція і ритуал»: як і минулого приїзду, слухав касету з моїми піснями у виконанні Віктора; сходили на автостанцію, довідалися, коли перший автобус на Бахмач: о 7.40; зайшли до кафе «Полісся», Віктор купив мені мінералки, собі пива, бесідували про колективне позасвідоме та Інтернет як паралельні й однорідні явища.
Лісовий храм, Віктор сів під Сестрою Мартою, я — під сестрою Марією, мовчали; краєм ока бачив, як Морозов одразу поринув у медитацію — блискавично і природно, наче пірнув з високої кручі у глибоку Сеймову хвилю, навіть позаздрив йому — я ще так не вмію. Літак летів зі сходу на захід, голоси псів, лунка передвечірня тиша, півмісяця на сході, над нашими посадками. «Усі ці краєвиди з усього світу так переплуталися у мені, наклалися один на одного; кар'єр нагадує озеро в Канаді, де ми з Мотрею зустрічали схід сонця», — розказав Віктор, повертаючись.
Прийшов дядько Толік, п'яненький, вибирав картоплю у сестри, попросив закурити; насипав йому традиційний кульок тютюну, дав коробку сірників; повечеряли з Віктором смаженою картоплею, переписували «Останню зиму» і «Святу Марихуану» на його диктофон. Жартували: «люди скажуть: та вони наркомани, цей Морозов і Москалець, один складає пісні про мак та марихуану, а другий їх співає…» Прокрутив йому запис передачі про чай, зроблений колись із російської «Свободи»; зек-поет, який щось понад двадцять літ відсидів у зоні, читав свої вірші про чай:
Батурин, Сейм, густий туман над рікою, плюскіт води, — так, як колись, у 1988 році, коли ми з батьком ішли через пішоходку будувати свою хату і зупинилися, приголомшені красою: безлюдним пляжем із жовтим м'яким пісочком, пагорбами з жовто-червоними деревами на батуринському березі біля палацу Розумовського, перспективою на Острів Осокорів, дерев'яною скрипучою пішоходкою — усе таке граційне, тонке і ламке: «Японія», — сказав Морозову. Все збулося за одинадцять літ відтоді — хату збудували, друзі приїхали, ми пили чай, читали вірші, бесідували і милувалися природою; я читав тут гарні книги, співав і грав на гітарі, трохи писав — менше, ніж хотілося, але навіщо багато книжок? Життя є сон, який збувається — і це найбільша Таїна. Провів Віктора на автостанцію, розповідав йому про Стуса, прийшли — знову — до висновку, що справжня святість не потребує канонізації; попрощалися: «і не падай духом», — посміхнувся мій дорогий Морозов.