Келія Чайної Троянди. 1989-1999

Діти ідуть зі школи. Голі каштани. Лілії у дерев'яному ящику на письмовому столі. Бурчить у животі, хочеться їсти — я ще не снідав сьогодні. Бачу, чую, хочу, думаю, пишу — безліч одночасних вражень, явищ, подій, безліч присутнього часу — бо це час життя; ось, я живий, і тільки тому цей світ такий багатий — бо він живий і я живу у ньому — і жодного атома світла з усього цього непередаваного багатства не існує вже для Віктора Тимофійовича, з яким ми курили махорку на сходах, і Віктора Тимофійовича немає ні для кого, є тільки зайве тіло, річ, яку треба чимскоріш заховати, бо це вже не він, бо він — це було життя, тобто сенс, і тоді ця мертва, безсенсовна тепер річ була живим тілом і розумом, була цілісністю всього життя сповна, була Віктором Тимофійовичем, який пив горілку, курив махорку, говорив, сміявся, страждав, їздив до сина-офіцера у Рівне, просив у мами моєї сто грамів на похмілля — вона згадувала про це останнього разу, коли приїжджала до Матіївки.

Але потім оце загострене відчуття сенсовности життя зникає, затирається. Ти забуваєш про правду оцього щемкого настрою, про свій дитячий подив: як може помирати людина? Або, тим більше: як можна вбивати людину, якщо вона і так уже приречена на смерть? Тебе починає допікати тіло з його болячками і безповоротною руйнацією, безсоння, депресія, ти не живеш у житті, тебе нема у світі живих, хоча ти ще живий і світ — відкритий для тебе, з безліччю нагод якщо не розбагатіти і позбутися побутових негараздів, то все одно — бачити небо, птахів, людей, слухати, як щебече малий Сашко, показуючи тобі намальованих ним Баба-Йожок, згадувати, читати, — Господи, скільки всього можливого, скільки всього є — перед не-буттям, перед отією блакитною паперовою стрічечкою зі штучного вінка, яка лежала сьогодні на сходах, там, де ми курили з Віктором Тимофійовичем, Царство йому Небесне, — стрічечка замість чоловіка, і ти уявив, як він скептично відреаґував би на цю стрічку і зіштовхнув її капцем униз…