Келія Чайної Троянди. 1989-1999

Від самого ранку — потужний східний вітер; зацвіли наші китайська черешенька і абрикоса; нарешті — Матіївка — на п'ятий день перебування тут; раптово отямився: так, це ж моя Матіївка, моє істинне життя, яке так само розпочинається на сході і пливе на захід, хочу цього чи ні; так само, як Сейм, як Сонце, як вітер — розпочався період Зеленого Вітру — як пелюстки — сліпучо-сяйні, білосніжні! — квітуючих дерев, які перестали бути «зимовими» і стали насправді весняними, воістину квітневими; сенс буття — у цьому русі зі сходу на захід, тільки так можна повернутися до вічної домівки на сході — і за бажання або потреби знову вирушити в мандри; таким чином, це рух зі сходу на схід, нерухомий рух, вічний час; тільки плинучи — а не повертаючи рух Сонця навспак, не «відмотуючи» його до світанку — і не «зупиняючи» його в одному з довільно обраних моментів руху; це непотрібно і неможливо; «ти не йдеш на могилки?» — питає якась жінка у Каті Американші, яка пасе козу у городі Толіка Русака (сьогодні у Матіївці проводи-поминки), — і в цьому питанні, у цій українській мові, якою воно сформульоване, — весь сенс мого існування, лише така мова і такий сенс є моїми — могилки у Матіївці знаходяться на заході; буття є істинним благом, як добре, що я народився саме тут, яке розкішне коло здійснив.

Сидів під китайською черешенькою — ось так і збулося моє «Споглядання черешні»: квіти вбирали очі, черешня розкрилася всьому світові, мліла від своєї витонченої краси, кохалася з бджолами, з метеликами, візерунок на їхніх крильцях був виконаний так само у китайському або японському («східному»!) дусі — сірі лінії на білому тлі; кохалася з моїм зачудованим поглядом і ясно-блакитним небом над нами; цілував пелюстки, з'їв одну квітку, не знав, що робити з тобою, такою чистою, як радість, черешнею, сп'янів від тебе, опустився на землю поряд з тобою, забувши про можливих людей; а поряд цвіла алича — у тебе тичинки рожеві, у неї — жовті, а в обкиданої наче снігом абрикоси — також жовті, але зірочка черенка, який тримає квітку в абрикоси, червона, а в тебе і в аличі — зелена; так добре мені не було, мабуть, ще ніколи в житті; пошкодував на мить, що книжечка Басьо залишилася у Бахмачі — і сам посміхнувся з себе — ось тобі Басьо, Дзен, саторі, — ось усе — споглядаєш і любиш, і метелик цей, і твоя посмішка (давно не посміхався саме так — радісно і вражено, навіть м'язи щік заболіли) — уже ось тут-і-тепер — у вічності, вас ніхто не відбере одне в одного, цього: черешні квітучої, сліпучо-ясної, пурпурового тюльпана під березою, тебе під небом квітня, поряд зі своєю хатинкою — цього неможливо втратити або здобути («поиметь» — казала колись Віта) — бо це не володіння, а буття, не час профанації, а священний час вічности; тепер хоч і вмерти — не страшно; Господи, я таки дочекався Весни Твоєї Священної, дякую, Отче.