Келія Чайної Троянди. 1989-1999
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-012-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Келія Чайної Троянди. 1989-1999». Краткое содержание книги:
Але найголовніше — не потрапляти у перевернутий догори ногами режим. Ніч — мертва для праці, перші думки заявляються о п'ятій ранку. Або не з'являються.
Знову лежить переді мною листівка із репродукцією Бройґелевої зими. На тлі ясно-синього неба з білосніжними хмарами стоїть тополя з останніми листками. Перед вікном батькового і мого кабінету. Як убого я став писати. Як довго я помираю.
Порожні вулиці, вітер. «Не вітаймося тут, серед вулиць дивних, пустельних, повних вітру, дощу і криків наляканих птахів…» Кінець століття. Кінець тисячоліття. This is the end.
«Може, ще вдасться…» — хотів написати за звичкою. І зупинився. Бо чого тобі хочеться, щоб воно вдалося? Книги? Осяяння? Святости? Слави?
Хочеться спокою і рівноваги, хочеться тихої любови і притульности, хочеться неквапливости. Бодай одного співрозмовника. Бодай одного читача. Увімкнути свою музику, де б не було людських голосів, лише клавесин, віолончель, тиша падаючого за вікном снігу, свічка, відображена у зимовій шибі, запашна кава, келишок бренді й ароматна міцна сиґара — такою пригощав нас із Чубаєм в Англії тамтешній дід-українець із навіки забутим тепер ім'ям.
За вікном — сніги, смеркло блискавично. Сьогодні вночі дочитав «Європейську літературу і латинське середньовіччя» Е. Р. Курціуса, зробив останні виписки. Від перенапруження і поганого освітлення луснула судина у правому оці. Прокинувся пізно, ніяк не можу прийти до пам'яті. Ця книга приголомшила мене — ще більшою мірою, ніж «Осінь Середньовіччя» Й. Гейзінґи, яку прочитав рівно десять років тому. Думаю тепер, що наші з Василем Івашком прозріння щодо джерел античности, які прорвалися на поверхню у «Камені» Зерова тощо, були «скоропостижними». Усе набагато складніше. Хоча в цілому концепція може залишатися неушкодженою, проте вона потребує дуже багатьох уточнень.
Насамперед — за Курціусовою схемою. Яким було шкільництво в Україні? Що саме з античних auctores (і кого саме з них) читано і трансльовано далі? Далі — тобто аж до покоління Зерова, умовно кажучи — «покоління 90-х» (до якого, між іншим, належить і Курціус). Бо саме на цьому поколінні, саме на цих постатях, які принесли «сподіваний плід» (чи квіт), усе й уривається. Яким чином, далі, ця лектура, топіка, сюжети впливали на саме українську творчість? Адже Україна — це суцільна перервність. Адже якраз тут брак тяглости є однією з найхарактерніших рис (чого? культури? традиції? історії? — всі три означення є «синонімами» якраз тяглости, а не дискретности).
«…I сута радість усміхнеться нам // Без перебоїв, ґанджу та утрати», — писав приречений Зеров. Просто руки опускаються перед таким обсягом матеріалу — і перед неодноразово згадуваною відсутністю (бібліотеки, знання мов, елементарної матеріальної забезпечености для подальших studium…). Адже Курціус — це втілення тяглости, родовитий і забезпечений. Його мати — графиня з шістсотлітнім родоводом, дід — відомий дослідник античности. Він сорок років займався безперервною науковою працею. Він народився у цьому дискурсі — і помер у ньому (в Римі).
Що натомість «ми»? Слов'яни-варвари. Знищення еліти у 30-х. І подальша дебілізація. До сьогоднішнього дня. Можна не сумніватися, що вона триватиме й далі. Провінційні, сільські хлопчаки з побожно, широко розплющеними на «міт Европи» очима, в яких лускають судини від перенапруження. Адже це принципово інший світ, «світ навиворіт», перелицьована «Енеїда», «земля неспівпадінь». Хоч як би ми тужилися — хоч як би ми тужили, ця земля залишається саме такою, «свинею, що пожирає власних дітей».
І я дедалі більше переконуюся, що й це було спадком романтичної юности — захищати «високу» культуру, ідентифікувати себе з Європою і «європейськістю», захищати від «тутешніх» П. Куліша і М. Зерова, ідентифікувати себе з «неокласиками»…
Бракує коштів на це, любі мої. Мама знову, як і щодня, пішла на вокзал торгувати пиріжками, щоб заробити нашій сім'ї на хліб, а мені на чай, щоб я успішніше рятував «високу» культуру. Здається, аж тепер я починаю розуміти О. Гриценка і його поставу в «Нарисах популярної культури». Він визнав це ліпшим, ніж бути парвеню «європейськости» і тулити свої п'ять копійок туди, де рахунок давно переступив за межу мільярдів.