Келія Чайної Троянди. 1989-1999
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-012-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Келія Чайної Троянди. 1989-1999». Краткое содержание книги:
Тиша, шум вітру, один вітер — на передньому плані, інший — як тло, круки, коршун летів, береза з обламаною бурею верхівкою, листя сиплеться, метелики літають, я лежу під швидкоплинним білосніжним димом хмар, пахне свіжою травою, ніде ні душі, заради цього повернення і Бунін, і Зеров наважилися би народитися вдруге — адже ці, червоні, втратили силу; благодать без-владдя і без-державности соціуму, — а природа жива, небо наді мною ясно-синє, «в краю білокорих беріз» і святкових соснових лісів, це моє навіки, а я — їхній; поза-людське, поза-соціальне; так само — книги, поза-колективні, втілення приватности — і можливости діалогу, як із самою книжкою, так і з другом — про неї; «нема в мене друзів, а де їх узяти?» — скрушно зітхала чотирирічна Яринка.
Приїхав сьогодні з Бахмача до тихої своєї матіївської Теа-Rose Cell, запалив у грубі, заварив гарного чаю («Принцеса Нурі» — «Високогірний», відповідає вищій якості), випалив люльку цьогорічного самосаду — і дістав щоденника. Безпосереднім імпульсом (хоча не єдиним) стала стаття Елеонори Соловей у квітневій «Критиці» (1998) (с. 25–28), присвячена щоденникам Сергія Єфремова, які він вів упродовж семи років (1 травня 1923 — 20 липня 1929). Кілька ключових фраз: «(…) духовна самотність, відчуття «без-часся» і своєї невчасности, несуголосности з «новою» добою. Щоденник був формою протесту, виявом «внутрішньої еміґрації». (…) «Що ще її [молодь — K.M.] чекає, та й усіх нас, мешканців цієї рабської сторони проклятої?» (С. Єфремов). «(…) загальне збайдужіння, апатію, здеморалізованість мас. (…) На такому ґрунті пишно квітували безвідповідальність і халатність, халтурність і необов'язковість — речі просто незбагненні для інтелігента старого гарту. (…) Щоденник Єфремова підтверджує чиюсь максиму, що поки людина пише книгу — вона не може бути нещаслива».
У мене теж сім літ, відколи почався цей матіївський період, Але, окрім того, це ще й двадцятиліття, відколи веду щоденники і пишу вірші. Дві поетичні збірки, розкидані по часописах прозові й критичні публікації. Тільки й усього. Без бучних святкувань, без іменних годинників і оберемків троянд та хризантем, які вручалися би пахучими і сором'язливими дівчатками. Потріскує поліно у грубці. Куриться люлька. За вікном скрапує мряка — на той самий, «онтологічний», «оптичний» краєвид — ясен у дворі покійної баби Наталки Максимової, клен у Каті Американші, сосну й черемху у дядька Толіка Русака. Порожня вуличка, якою з півгодини тому поверталися школярі (в Мости). А більше, бачиться, й нікого. Нічого.
Світ перевернувся за ці двадцять (і за ці сім) літ. Союзу не стало, партія втратила владу. Усі розмови й думки — про комп'ютер, про Інтернет. Усі роблять бізнес — видають дитячі книжки у власних видавництвах, як Малкович, або «Критику» (часопис і книжки), як Рябчук, або…
А ти? Що ж ти, Костику, романтику, містику, орфіку, посланче небес?
Нікому нема діла. Відколи Івашко поїхав до Степанакерту, не мав жодної живої розмови. Теж — рік. Рябчук допомагає — як і все життя, — дає переклади для підробітку, друкує рецензії, постачає книжками і свіжими часописами. Я йому безмежно вдячний. Це, власне, двоє людей, які пам'ятають про мене і намагаються якось зарадити — мама і Рябчук.
Так багато «неудобоносимых» обтяжень, затиснутостей, залежностей і т. д. накопичилося за ці роки («…такий на пам'яті тягар // Речей, обставин, люду і примар // Ліг і лежить нестерпною вагою» (Зеров)).
І все-таки. І все-таки Зеров був би щасливим, якби опинився на моєму місці, якби замість концтабору й тотального мороку перед ним випірнула раптом тиха Матіївка з Сеймом і усіма своїми соснами, з крихітною хатинкою, де можна усамітнитися від ненатлого світу людей і їхнього Князя, де є сотня книжок, папір і самописки, тютюн і ще не почата коробка чаю.
Я все частіше думаю про це. Думаю, що моє фальшиве ниття є велетенським гріхом. І неправдою. Адже життя прекрасне. Попри всі на світі тягарі і хвороби.
У Бахмачі. Простуда вигнала-таки мене з Tea-Rose Cell до многошумної квартири, яка перманентно перебуває у стані магнітофонної сусідської облоги. Приїхав позавчора, повністю недужий і розбитий. І все ж, незважаючи на суєту, галас, тупіт над головою тощо, відчуваю полегшення. Надто вже заповзялася проти мене самотність. Надто вже безвихідне заціпеніння опанувало; перша ознака — перестав ходити на прогулянки до лісу. Та й куди ти підеш, коли температура під 40, страшний нежить і кашель, що роздирає душу…
Відтак, будемо готуватися до глибоководного занурення в зиму. Щойно одужаю — поїду до Матіївки, заберу книги, папери, нотатки і виписки. І більше не буду возити їх туди всі, — якщо, звичайно, доживу до наступної весни. Вже переконався, що лежать там вони мертвим вантажем, припадають пилом. Спонукуваний миттєвим спонтанним імпульсом, я везу туди Флобера або Ґете, «Панчатантру» або Жан-Поля — щоб так жодного разу й не розгорнути, опинившись у парадигмі, де все відбувається за іншими, позалітературними правилами. Або ти граєш у цю гру — Tea-Rose Cell, біософія, біомедитації, риболовля і тривалі прогулянки до лісу — або граєш у «кабінет» і «часопис». Суміщати, поєднувати їх в одній гібридній химері стає дедалі тяжче — і від початку малопродуктивно.