Полуничний сезон

— Слухайте, у вас на дільниці крадіжка, а вас носить чорт знає де!

Яківчуку було за сорок, у міліції працював давно, майже весь час на одній дільниці. Старанний, мовчазний, похмурий на вигляд. Жартуни пустили чутку, що саме через ту невеселість він не просувається по службі.

— Я вже пояснював начальникові: порибалив, а як вертався, камеру пробило. Запаски ж, як на гріх, не було.

— Щось упіймали? — Турчин спробував перевести розмову в інше русло.

— На спінінг дві гарні щучки.

— Ну, тоді юшка за вами.

— Юшка їм у голові, — зло буркнув Мамітько. — Зайдемо до мене.

Кабінет його був невеликий, тіснуватий, проте стіл із приставкою, як у Кіндратенка.

— Ось подивіться і скажіть, хто із них потенціальний злодій? — майор поклав перед старшим лейтенантом список осіб, які бувають в Омельчука.

Яківчук читав без поспіху, проти одних прізвищ ставив хрестики, проти інших — галочки. Хрестиків було більше, і майор та капітан губилися в здогадках. Прочитавши, прикрив список долонею, ворухнув густими зморшками на лобі й заговорив:

— Із тридцяти трьох я більш-менш непогано знаю двадцять вісім. Двадцять сім — народ ніби надійний, лиш до одного не маю довіри — Сашка Марченка. У містечковому колгоспі він працює агрономом по захисту. Родич Омельчука, небіж по сестрі. Задерикуватий. Якийсь час керував усією агрономічною службою в колгоспі, але не зжився ні з колгоспним, ні з районним начальством.

— А як із горілкою?

— Та ніби не дуже…

— З роботою справляється?

— Не зовсім… Часто критикують.

Майор вийняв із планшетки новий список.

— До цих також придивіться. Особливо до тих, чиї прізвища підкреслені.

Яківчук лиш ковзнув по списку поглядом.

— Знайомі.

— Тим краще. Діло піде швидше. Може, до вечора і впораєтеся.

— Який ви швидкий, товаришу майор.

Мамітько невдоволено хитнув головою, проте від зауваження втримався.

— А що ви скажете про Михайла Климчука?

— Нічого не скажу: він поза підозрою.

— Як?! — в один голос вигукнули Мамітько і Турчин.

— Він лікувався від алкоголю. Не знаю, чи надовго вистачить того лікування, бо це ж не вперше, але поки що тримається другий місяць. Якщо будете говорити з ним, то я попросив би, щоб обережніше… Знаєте, цього разу сам виявив бажання вбити в собі зеленого змія. Я з жінкою його розмовляв: хочу, щоб повернулася до чоловіка. Вона все ще роздумує. Може, і налагодиться у них життя. Так що ви обережніше з ним…

— Постараємося, — пообіцяв майор. — А ви ж давайте оперативно…

Через хвилин десять по тому, як дільничний зоставив кабінет, у двері постукали.

— Так, — різко озвався майор.

Несміливо порога переступив худорлявий, непевного віку чоловік. Одежа на ньому була старенька, але чиста.

— Здрастуйте, — стяг із голови злинялого картуза. — Мені сказали, що ви мене викликали.

— Ви Михайло Климчук?

— Ага.

Майор і капітан після інформації дільничного не знали, з якого боку й підступитися до чоловіка.