Полуничний сезон

В Любиних карих очах зродилася тривога:

— Щось серйозне?

Турчин знав дружину, — вона не з тих, хто язика й на припоні не втримає, однак про свою роботу розповідав не часто. Зараз же не варто було критися, через годину про обкрадений ларьок знатиме все містечко.

— П'янюга якийсь заліз, — авторитетно заявила Люба.

— Хіба там торгують горілкою?

— Як горить план, підкидаємо ящик-другий.

— І коли ви вже перестанете жартувати з законом?

— Перестанемо, як плани не горітимуть.

— Візьмемося ми за вас, — напівжартома, напівсерйозно погрозив Павло.

Турчин краєм ока глянув у дзеркало, поправив краватку, поцілував Любу, Лідусю (це, як ішов на службу, робив завжди відтоді, як, переслідуючи злодія, ледь не позбувся життя) і заспішив до дверей.

Сонце сипнуло йому в очі яскравим промінням. Зупинився на хвильку, ніби для того, щоб призвичаїтися і до сонця, і до свіжого повітря. Почув, як на балконі рипнули двері, — певно, вийшла Люба, проте голови не підвів. За звичкою розгладив вусики (вони в нього й досі контрастували з чорним чубом, правда, були вже не білі, як перший рік, коли завів, а русі), перевірив, чи застебнуті ґудзики на піджаку, й глянув на дорогу. Біля хвіртки вже пригальмовував зелений «уазик».

Слідчий Мамітько, як завжди, мав вигляд бадьорого, вдоволеного собою й усіма чоловіка, широке, добродушне обличчя аж пашіло здоров'ям. Руку потиснув так, що Турчин, котрий теж не скаржився на здоров'я, ледь стримався, щоб не скривитися від болю.

— Ну й катавасія, га? — гув басом майор. — Справа, певно, не варта виїденого яйця, а все ж справа. І вже маленький мінусок у профілактичній роботі.

— Не кажи гоп…

— Перескочимо!

На перший погляд, усе, як і говорила Люба, було за те, що в ларку походили п'янюги. Замка на дверях зірвали ломиком (од нього зосталися вм'ятини), взяли п'ять пляшок горілки, три банки консервів, кілька пачок цигарок та ще трохи цукерок. Продавщиця, літня жінка, розповідала:

— Приходжу на роботу, а двері навстіж, і от вони, — кивнула на трьох жінок і чоловіка, що віддалік прислухалися до їхньої розмови, — стоять: «Ми думали, — кажуть, — ви кудись відлучилися, то ждемо». А в мене серце йокнуло, як побачила розчинені двері. Нічого їм не можу відповісти. Заглянула всередину — ніби все на місці. Однак попросила, щоб подзвонили в міліцію. Поки ви їхали, я краще роздивилася і побачила, що таки вкрали…

— А гроші були?

— Ні. Я завжди забираю. Коли зоставляю, то якісь там копійки. Цього разу в коробці теж було трохи дрібноти… Я вже перерахувала: карбованець сорок сім копійок. Думаю, нічого з того не взяли.

— Де стояла коробочка?

— Та осьдечки, де й стоїть, — на цьому стільчику.

Недбало збитий із недоструганих дощок стільчик був на видноті. Злодії, безперечно, бачили коробочку. Чому ж її не зачепили? Були п'яні? Поспішали? Чи, крім горілки та закуски, їх нічого не цікавило? У кутку ларка зіп'ялися один на одному два ящики з порожніми пляшками з-під вина й горілки.

— Ви що, приймаєте склотару? — сердито звів брови Мамітько.