У пошуках утраченого часу. Полонянка

Та хоч яка багата ваґнерівська творчість, де споглядання натури уживається з розвоєм дії та характерів, а не самих лише носіїв імен, я задумувався, скільки все-таки в його творчості — хай і чудовій — незавершеного. Це риса всіх великих творів XIX сторіччя, сторіччя, вкарбованого у книги найбільших письменників; але) дивлячись на свою працю очима робітника й заразом судді, вони добували з цього самоспоглядання нову красу, не пов’язану з твором і вищу за нього, накидаючи йому, немовби заднім числом, єдність і велич, яких воно не має. Не згадуючи вже тих, хто, кинувши погляд назад, узрів у своїх романах «Людську комедію», або тих, хто назвав свої строкаті поеми чи есеї «Легендою віків» або «Біблією людськости»[40], чи не слушно було б сказати про Мішле, цього чудового історіографа XIX сторіччя, що його сила не в самих його творах, а в його ставленні до своєї творчости? Не в «Історії Франції» і не в «Історії Революції», а в передмовах до власних книжок? Передмовах, тобто, на сторінках написаних постфактум, де він розбирає ці книжки (сюди можна долучити й принагідні речення, які зазвичай починаються словами: «З дозволу вашого скажу» і є не застереженням ученого, а каденцією музики-виконавця). Інший музика, Ваґнер, власне, який мене оце захопив, у хвилю, коли діставав із шухляди розкішний фрагмент, уже в розпалі роботи відчувши його потребність для твору, про який він ще не думав, компонуючи цей фрагмент, або коли по створенні першої мітологічної опери, а за нею другої і всієї решти, нараз побачив, що зладив цілу тетралогію, мабуть, чи не відчув той самий захват, що й Бальзак, коли цей славнозвісний романіст, обвівши свої книжки чужим і водночас батьківським поглядом і виявивши в одній рафаелівську чистоту, а в другій євангельську простоту, нараз постеріг, у ретроспективному світлі, що його книги стануть ще прекрасніші, якщо їх звести до одного циклу, де ті самі герої з’являтимуться знов і знов, і коли він, зцементовуючи їх докупи, поклав останні й найрозкішніші мазки. То була вторинна єдність але не штучна, бо інакше все б розсипалося порохом, як це було зі стількома циклами пересічних письменників, які, з допомогою сили-силенної заголовків і підзаголовків, удають, ніби мають єдину і трансцендентальну мету. Єдність не примарна і, може, навіть реальніша через свою вторинність, через те, що була породжена в хвилини ентузіазму, коли в ім’я неї залишалося тільки стопити водно шматки. Єдність, несвідома самої себе, а отже, вітальна й алогічна, яка не виключає розмаїття, не заморожує виконання. Вона виринає (цим разом уже злита з цілістю) немов якийсь фрагмент, скомпонований окремо, породжений натхненням, не вимучений штучним розвитком якоїсь тези, зрощений з усією рештою. Перед бурею в оркестрі, що передує поверненню Ізольди, твір сам притягнув до себе напівзабуту мелодію пастушої сопілки. І, безперечно, як могутнє наростання оркестрової партії при наближенні корабля вбирає в себе переливи сопілки, перетворює їх, підхоплює своїм поривом, ламає їхній ритм, випрозорює тональність, прискорює ритм, збагачує інструментування, так, безперечно, і сам Ваґнер відчув радість, віднаходячи в пам’яті пастушу пісеньку, втілюючи її у твір, даючи їй звучати на повен голос. Ця радість не покидає його, зрештою, ніколи. Хоч би як у ньому журився поет, цю журбу завжди розпалює, перевищує — а отже, на жаль, швидко нівечить — радість компоністи. Але тут, так само як помічене оце мною споріднення фрази Вентейля з фразою Ватера, вразила мене якась вулканна віртуозність. Чи не ця віртуозність породжує у великих мистців оману цілковитої, стихійної оригінальносте, на позір — відсвіт позасвіття, а насправді — продукт вигостреної майстерносте? Якщо мистецтво тільки в цьому, воно не реальніше, ніж життя, і мені нема чого за ним шкодувати. Я грав і далі «Трістана». Відокремлений дзвінкою перебіркою від Вагнера, я чув, як він радіє, як запрошує мене поділити з ним його радість, я чув, як гримить вічно юний сміх і як гупає молотом Зіґфрід; фрази кувалися від цього ще чудовніше, а майстерна техніка служила вже тільки на те, щоб вони могли вільніше опустити землю, полинути птахом, подібним не до Лоенґрінового лебедя, а до аероплана, який на моїх очах у Бальбеку змінював свою енергію у злет, імкнув над хвилями і губився в небі. Птахи найвищого і найпрудкішого лету мають міцніші крила — так, либонь, і нам потрібні ці справді матеріяльні апарати, аби зглибити безмежжя: оті машини марки «Таємниця» у сто двадцять кінських сил, хай навіть, хоч би як високо нам літалося, насолоджуватися тишею безкресих просторів нам заважатиме потужний рев мотору!