Дике полювання короля Стаха
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Дике полювання короля Стаха». Краткое содержание книги:
Білорецький мене дратує своєю звичайністю, і, їй-богу, для нього було б краще, якби він скоріше зник».
— І ще один запис:
«Гроші — еманація людської влади над статками інших (на жаль!). Треба було б навчитися робити мозкову кастрацію всім, хто не вартий свідомого життя. А кращим давати безмежне щастя, бо така річ, як справедливість, не передбачена самою природою. Так і зі мною. Мені потрібен спокій, якого тут більше, ніж де-небудь, і гроші, щоб виносити ідею, для якої я з'явився на світ, ідею великопишної і надзвичайної несправедливості. І мені здається, що першою сходинкою могла б бути перемога над тим, до чого прагне моє тіло і що, однак, необхідно знищити: над господинею Болотяних Ялин. Вона все одно засуджена сліпою долею на знищення. На ній прокляття збувається появою дикого полювання під мурами палацу. Вона міцніша, ніж я думав, — досі не збожеволіла. Король Стах не сильний, і виправити його помилки суджено мені. І, однак, я ревную її до всіх молодих людей і особливо до Білорецького. Учора стріляв у нього і був змушений ретируватися. Погано стріляю».
Наступний аркуш:
«Можливо, коли я виконаю роль божої сили, найвищого повеління (було ж таке із звичайними смертними), духи зла покинуть ці місця, і я стану господарем. Переконував колись Білорецького, що головна небезпека — полювання. А яка небезпека від примар? Інша річ — Малий Чоловік.
Золото! Золото! Тисячі панегіриків треба співати владі твоїй над душами людей. Ти все: пелюшка дитині, куплене тобою тіло дівчини, дружба, любов і влада, мозок найбільших геніїв, навіть пристойна яма в землі. І до всього цього я проб'юся».
Я зіжмакав папірці і до болю стиснув пальці.
— Бридота!
І раптом серед інших папірців рука моя натрапила на складений учетверо аркуш пергаменту. Я розклав його на колінах і тільки головою хитнув: це був план будинку в Болотяних Ялинах, план XVI століття. І на цьому плані чітко було позначено, що слухових отворів у мурах палацу аж чотири, і вони так сховані у плафоні, що знайти їх ніяк не можна. Між іншим, один з них вів од підвалів під палацом до кімнати біля бібліотеки (напевне, щоб підслуховувати розмови в'язнів), а другий з'єднував бібліотеку, занедбані кімнати для слуг на першому поверсі і… кімнату, в якій жила Яновська. Два інші були невідомо де: виходи їхні були в коридорі, де жили я і Яновська, але дальший їх хід був старанно затертий пальцем.
Мерзотник розшукав план в архіві і сховав його.
І було ще дещо цікаве. У зовнішньому мурі палацу була порожнеча, чітко був позначений прохід і три якісь комірчини. А вихід з проходу був позначений якраз за поворотом коридора, де я колись відчиняв двері у справді забитій кімнаті.
Я лаявся так, як ніколи в житті. Багато неприємностей можна було б уникнути, якби я обстукав там стіни, обшиті панелями. Але не пізно було й зараз. Я схопив свічку, глянув на годинника (пів на одинадцяту ночі) і хутко побіг переходами до свого коридора.
Стукав я, напевне, з півгодини, поки не натрапив на місце, яке відповіло на стук лунким відгуком, немовби я. стукав у дно бочки. Я шукав на панелі місце, за яке можна взятися і відірвати її від решти, але даремно. Потім побачив у одному місці легкі подряпини, залишені немовби ножем. Тому я дістав складаний ножик і почав торкати ним у ледь помітні щілини між цією частиною панелі й іншими. Досить швидко мені вдалося намацати лезом ножа щось, що піддавалося. Я натиснув дужче — щось зарипіло, і потім панель повільно почала обертатися довкола свого центра, відкриваючи мені вузьку щілину. Я подивився на протилежний бік панелі в тому місці, куди торкав лезом, — там була глуха дошка, зсередини панель відчинити в коридор не можна було. Я навіть спустився було вниз сходинок на п'ятнадцять, але двері за спиною жалібно заспівали. Я побіг до них і якраз своєчасно встиг притримати їх ногою, щоб вони не зачинилися. Ні, залишатися в якійсь пацюковій норі самому, із загрозою просидіти тут до другого пришестя, та ще з недогарком свічки — це було нерозумно.
Тому я залишив двері напіввідчиненими, встромивши біля осі власну хустку, а сам сів неподалік на підлогу, поклавши на коліна револьвер. Свічку довелося погасити, бо світло її могло злякати істоту, коли б вона надумала вилізти з потаємного ходу.
А втім, свічка за поворотом коридора, яка горіла цілу ніч, хоч тьмяно, але освітлювала коридор, та й у вікно лився непевний сірий відблиск.