Дике полювання короля Стаха
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Дике полювання короля Стаха». Краткое содержание книги:
— Почекайте тут, Надіє Романівно. Почекай, Ригоре. Я піду до пана Горобурди. Потім мені треба буде перебрати речі Бермана.
— Добре, — сумно сказала Яновська. — Його поховали вже.
І я побіг по сходах. Думки мої йшли у двох напрямках. Перший: Дубатовк міг домовитися з Берманом (тільки чому він убив його?). Другий: Горобурда також міг якось залежати від Дубатовка.
Рвонув двері. Назустріч мені з крісла підвівся літній чоловік з гомеричними стегнами. Він здивовано дивився на моє рішуче обличчя.
— Пробачте, пане Горобурда, — різко кинув я, як у вир стрибнув. — Я повинен поставити перед вами одне запитання. Про ваші стосунки з паном Дубатовком. Навіщо ви дали цьому чоловікові так заволодіти вами?
Він виглядав, наче спійманий на місці крадіжки. Його низький лоб почервонів, очі заметушилися. Але, видно, з виразу мого обличчя він зрозумів, що жартувати зі мною не можна.
— Що поробиш… Векселі, — забурмотів він.
І знову я влучив у мішень, цілячись у небо:
— Ви дали панові Дубатовку векселі під маєток Яновської, який вам не належить?
— Це була така мізерна кількість грошей. Усього три тисячі карбованців. Псарня потребує так багато…
Усе починало ставати на свої місця. Пекельний план Дубатовка яснів у моїх очах.
— За тестаментом Романа Яновського, — забурмотів він, оббираючи тремтячими пальцями щось з візитки, — встановлена така субституція. Спадщину отримують діти Яновської… — І жалісливо глянув мені в очі. — Їх не буде. Вона ж помре… Вона хутко помре… П-після них — чоловік. А вона божевільна, хто з нею ожениться?.. Потім наступний східець, останні Яновські. А їх нема, нема після смерті Світиловича. А я родич Яновських по прялі, по жіночій, так би мовити, лінії. Коли не буде дітей і чоловіка — палац мій. — І він застогнав: — Але як я міг чекати? Я весь у векселях. Я така нещасна людина. І більшість паперів скупив пан Ригор… І ще три тисячі дав. Тепер він тут буде господарем.
— Послухайте, — холодно кинув я, — тут була, е і буде тільки одна господиня: пані Надія Яновська.
— Я не сподівався на спадщину. Яновська все-таки могла вийти заміж… І я дав Дубатовку боргове зобов'язання під забезпечення палацу.
— Гаразд. Сором з вами навіть не ночував. Але невже ви не знаєте, що це недійсний з фінансового боку вчинок? Що це кримінал?
— Ні, не знаю. Я був радий.
— А ви знаєте, що ви штовхнули Дубатовка на жахливий злочин, якому й назви людською мовою нема. Чим винна бідна дівчина, що ви захотіли позбавити її життя?
— Я підозрівав, що це злочин, — розрюмсався він. — Але моя псарня…
— Гнида ви! Руки тільки бруднити не хочеться. Вами займеться губернський суд. А поки що я своєю владою посаджу вас на тиждень у підвал цього будинку, щоб ви не могли попередити інших мерзотників. Поки закінчиться ця справа.
— Це ґвалт, — заскиглив він.
— Що ви знаєте про насильство? — кинув я йому. — Що ви знаєте, слизняк?
Через півгодини Ригор заштовхнув Горобурду в підвал без вікон під центральною частиною будинку. Залізні двері з грюкотом зачинилися.
Розділ шістнадцятий
Вогник свічки маячив десь далеко за темними шибками. Коли я піднімав очі, я бачив поруч з ним відбиток свого обличчя з різкими тінями в очницях.
Я розбирав папери Бермана. Мені здавалось усе-таки, що я зможу знайти в них щось цікаве. Берман мав занадто складний характер, щоб жити простою овечкою.
І от я, з відома господині, витягнув усі папери із бюро на стіл, переклав на нього ж книжки, листи, документи й сидів, чхаючи від пилюки, яка густо вкрила ці реліквії.
Цікавого було, однак, мало. Трапився лист від матері Бермана, де вона просила про допомогу, і чернетка листа Бермана їй, де він писав, що на його утриманні перебуває брат, що брат тепер не перешкоджає матері жити так, як вона хоче, а в останньому вони — квити. Це було давно. Який брат, де він тепер?
Потім я знайшов щось на кшталт щоденника, де поруч із грошовими видатками й вельми розумними зауваженнями щодо білоруської історії я прочитав і деякі міркування Бермана. Ось окремі з них:
«Північно-Західний край як поняття — фікція. Річ у тому, можливо, що він кров'ю і мозком своїм служить ідеї цілком усього космосу, а не п'ятьох губерній, розплачується за все і готує у глибині своїй нового месію для врятування людської породи. Тому його доля — покутувати. Йдеться, однак, не про його кращих представників, людей сили, аристократів духу».
— Ач ти, лицар духу, людина сили у драних штанях, — буркнув я.
«Єдина любов моя — брат. Часом мені здається, що всі інші люди є карикатури на нього і потрібний чоловік, який переробив би усіх на його копил. Люди повинні бути людьми темряви. Тоді в їхніх організмах краще виступає наперед те чудово-тваринне, що ми повинні зберігати і любити. Хіба геній не відрізняється від ідіота тільки фіговим листком, який вигадали самі люди.