Дике полювання короля Стаха
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Дике полювання короля Стаха». Краткое содержание книги:
Вони помовчали, потім пихнув вогник, і до мене почали повзти сиві кільця тютюнового диму. Я розумів уже, що піді мною стоять шляхтичі. Погана місцева мова, яка стала грубою від варваризмів польського походження, так і різала вуха. Голоси здавалися мені знайомими.
— Я гадаю, — буркнув один після довгої мовчанки, — що тут ще одна причина: хлопи.
— Маєш рацію. Коли вб'ємо ще цього, вони принишкнуть, як миші під віником. А то дуже нахабні стали. Недавній бунт, потім убивство управителя Горобурди. Дивляться зухвало. І особливо розперезалися після приїзду Світиловича. Місяць прожив тут, падлюка, а нашкодив нам гірше за пожежу. Чотирьох хлопів із рук суду вирвав, поскаржився на двох дворян. А коли цей Білорецький приїхав — зовсім погано стало. Сидить у хлопських хатах, записує байки, поплескує по плечу. Ну, байдуже, вгамуються ці хами, коли ми того зрадника шляхти придушимо… Тільки треба ще довідатися, хто ватажок цих нахаб. Я йому не подарую своїх спалених стогів.
— А мені здається, я знаю, хто це. Це Кульшів сторож Ригор. Така нахабна пика, як у вовка. І поваги до тебе ніякої.
— Байдуже, ригнеться і йому.
Знову помовчали. Потім один сказав:
— А знаєш, Яновську шкода. Таку жінку довести до божевілля або вбити — дурість. Таким колись ноги цілували. Пам'ятаєш, як вона на балу в старовинній сукні лебедем пливла? Ух-х!
— Та й пан шкодує, — додав другий. — Але що зробиш.
І раптом зареготав.
— Чого ти?
— Не того кокнули. Не щастить нам, а йому ще гірше. Ти пам'ятаєш, як Роман кричав, коли його в драговину загнали, казав, що з труни нас викаже. Але, бачиш, мовчить.
І вони пішли від дерева. Я чув ще тільки, як Пацюк сказав басом:
— Нічого, скоро й до того навідаємося.
Я зісковзнув з дерева зовсім нечутно й рушив за ними. Тихо ступали мої ноги по траві, подекуди я навіть повз.
І, звичайно, я знову виявився дурнем, бо забув про те, що в них могли бути коні. Вони зайшли за кущі, я притишив ходу, боячись наскочити на них, а через хвилину почув відлуння підків.
Коли я вийшов на дорогу, то побачив досить далеко дві тіні вершників, які шалено гнали коней від Романового хреста на південний схід.
Думки мої були невеселі: довідався, що вони полюють на Яновську й на мене, що пощади чекати не можна, випустив двох бандюг, та ще так жорстоко помилився у Бермані. І справді, я переконався в тому, що він темна людина, що він відкрив мій лист і чогось пішов до місця, де й дістав смерть. І сам факт цієї смерті закрив від мене всі інші його провини. Але розмова дала багато цікавого, і, перш за все, я знав тепер одного з диких мисливців. Історія із спаленими стогами викрила його. Стоги спалили за останні дні в шляхтича Марка Стахевича, якого я бачив на гулянці в Дубатовка. І цей чоловік був тоді секундантом Ворони. Нехай я помилився у Бермані, але у Вороні я не помиляюся, здається. І він буде мій. Тепер треба тільки більше рішучості…
А пізно вночі дике полювання короля Стаха з'явилося знову. Знову вив, голосив, плакав нелюдський голос:
— Романе у двадцятому коліні, виходь! Ми прийдемо! Ми закінчимо! Ми відпочинемо потім! Романе! Романе!
І знову я, сховавшись за ґанком, стріляв у летючі тіні вершників, які мигали в самому кінці залитої місячним димом алеї. Коли я стрельнув перший раз — коні кинулися у гущавину і зникли, наче їх ніколи не було. Це було схоже на жахливий сон.
Треба було кінчати. Я пригадав слова Марка Стахевича, які той сказав під деревом щодо обіцянки Романа викрити вбивців після смерті і подумав, що, може, Роман залишив дома чи на місці своєї смерті якийсь доказ, який не помітили тоді навіть орлині очі Ригора.
І коли Ригор прийшов, ми рушили з ним до місця вбивства Романа. Я добрий пішоходець, але ледве встигав за цією довготелесою постаттю. Ригор ішов, як здавалося, повільно, але це була не повільність, а рівномірність рухів. І ноги він ставив не так, як звичайні люди, а носками всередину: так ходять усі природжені мисливці, і помічено, що це робить кожний їхній крок довшим приблизно на дюйм.
По дорозі я сказав йому, що чув розмову Марка Стахевича з якимсь Пацюком, і Ригор сердито буркнув:
— Люди Ворони. — А потім додав: — А ми думали, що «Лікол…» — це початок прізвища! Пан не так розпитував. «Лікол» — це, видно, прізвисько. Треба спитати, кого звали так, у пані Яновської. Якщо знали це прізвисько Світилович і навіть Берман, отже, вона також повинна знати.
— Я запитував у неї.
— Ти запитував у неї прізвище, та й ще початок його, а не прізвисько.