Дике полювання короля Стаха

Місяць світив на мертве обличчя Бермана. Великі лагідні очі були вирячені, обличчя перекривлене гримасою нелюдської муки.

За що його? Невже він не винен? Я ж був переконаний, що це він. Ох, як гірко, як радісно пахнув тмин! Трави, навіть помираючи, пахнуть гірко й радісно.

Тієї ж хвилини я інстинктивно, ще не розуміючи, в чому річ, поповз назад. Я відповз на чималу відстань, коли почув далекі кроки, йшло двоє. Я був під великою плакучою вербою. Став на ноги (люди не могли мене побачити: я злився із стіною лісу!), підскочив, і, підтягнувшись на руках, зліз на дерево, і заховався в його гущавині, як величезна деревна жаба.

Дві тіні підійшли до вбитого. Місяць світив просто на них, але обличчя були закриті шматками темної тканини. Дивні це були постаті: у старих капцях, у чугах, з довгим волоссям, на якому ледве трималися сплетені зі шкіряних стрічок шапки. На плечах — довгі плащі.

Вони підійшли до трупа і схилилися над ним. Я чув уривки їхньої розмови.

— Обоє клюнули на одну й ту саму вудку… Лікол… Х-хе, як вони, однак, повірили цьому дитячому прізвиську. І той вишкребок, і ця свиня. Лікол… дав їм Лікол.

І раптом один з них не стримався від здивованого вигуку.

— Що таке?

— Дивись, Пацюк, це не той.

— Як не той, чого ти брешеш?

— А я тобі кажу — не той. Це… це той дивак, що живе управителем у Яновської.

— От чортова душа! Помилилися трішки.

— За цю помилку, хлопче, — похмуро відповів один, — з нас Лікол голову зніме… Неприємно, брате. Двоє убитих — це жах. Цим може й начальство зацікавитися.

— Але чому він прийшов сюди замість того?

Другий не відповів. Вони відійшли од трупа і стали під деревом, під самими моїми ногами. Якби я захотів, я міг би опустити ногу і стати на голову кожному з них, на вибір, або двічі вистрелити з револьвера на такій відстані, на якій і дитина влучила б. Я тремтів од хвилювання, але голос холодного розуму казав мені, що так робити не можна, що я сполохаю решту, що з полюванням треба кінчати одним ударом, що зараз треба стежити за цими. Годі, я наробив занадто багато помилок, і коли загине ще й Надія — тоді тільки й залишиться, що піти у Велетову прірву, стрибнути туди й почути, як вирветься з твані над тобою з диким ревом повітря.

— За що він так ненавидить цього Білорецького? — запитав той, якого звали Пацюком.

— Думаю, за те, що Білорецький хоче одружитися з Яновською. А тоді палац з рук Лікола втече.

— Та навіщо він йому, це ж трухлява домовина, а не будинок.

— Ну, цього ти не скажи. Для Яновських він користі не дає, це володіння роду, а от для стороннього — це коштовність. До того ж він любить старожитність, спить і бачить себе господарем величезного замку, як предки.