Єретики Дюни

— А зараз повертаймося до вправ, — промовив Дункан.

— Не перестарайся.

— Ти забуваєш, башаре. Я пам’ятаю своє тіло так само молодим, як оце. Саме тут, на Ґ’єді Прайм.

— Гамму!

— Назву змінено, як і слід, але моє тіло досі пам’ятає оригінал. Тому мене й прислали сюди. Я це знаю.

«Звичайно, він знатиме», — подумав Теґ.

Відновивши сили під час короткого перепочинку, Теґ увів до атаки новий елемент і зненацька послав палючий промінь просто в лівий бік Дункана.

Як легко Дункан відбив цю атаку!

Він використовував дивно перемішані варіанти п’яти наборів реакцій, здавалося, відповідь творилася ще до того, як у ній виникала потреба.

— Кожна атака — пірце, що пролітає над нескінченною дорогою, — промовив Дункан. У його голосі не було й натяку на важке зусилля. — Коли пірце наближається, його слід відвернути й усунути.

Кажучи це, він відбив чергову атаку та перейшов у контрнаступ.

Теґова ментатська логіка відстежувала рухи в місцях, які він вважав небезпечними. Залежності та ключові колоди!

Дункан змінив позицію, щоб відбити атаку, випереджаючи її. Робив власні кроки, замість того щоб відповідати на чужі. Теґ був змушений вдатися до своїх максимальних можливостей, тіньові сили палали й мерехтіли, пролітаючи з одного кінця зали в інший. Постать Дункана в рухомій клітці звивалася, ткала дивовижний узор, танцювала у просторі між ними. Жоден із Теґових мисливців-шукачів чи палючих променів не торкнувся рухливої фігури. Дункан був над ними, під ними. Здавалося, він геть не боявся справжнього болю, який могли заподіяти ці знаряддя.

Ось він знову збільшив швидкість атаки.

Спалах болю прошив ліву руку Теґа від долоні, що лежала на керівній консолі, аж по плече.

Різко скрикнувши, Дункан вимкнув устаткування.

— Вибач, башаре. Твоя оборона була чудовою, та, боюся, вік тебе підвів.

Дункан ще раз перетнув залу і став над Теґом.

— Трохи болю, щоб нагадати мені про той біль, який я тобі заподіяв, — промовив Теґ. Потер здерев’яніле плече.

— Винувать у цьому гарячу мить, — сказав Дункан. — Наразі ми вже досить зробили.

— Не зовсім, — заперечив Теґ. — Недостатньо зміцнювати лише м’язи.

При Теґових словах Дункан відчув, як його тіло охопив насторожений неспокій. Наче його торкнулося щось хаотичне, недовершене, щось таке, чого йому не вдалося пробудити. «Воно чаїться у мені», — подумав Дункан. Мов стиснута пружина, яка чекає звільнення.

— Що б ти ще зробив? — спитав Дункан. Його голос звучав хрипко.

— Тут важить твоє виживання, — відповів Теґ. — Це все має на меті зберегти тебе й перевезти на Ракіс.

— З причин Бене Ґессерит, а ти кажеш, що не знаєш їх.

— Я не знаю їх, Дункане.

— Але ж ти ментат!

— Ментати потребують даних для творення проєкцій.

— Думаєш, Люцілла знає?

— Я не маю певності, але дозволь ще раз застерегти тебе щодо неї. Їй наказано забрати тебе на Ракіс приготованим до того, що ти мусиш там зробити.

— Мушу? — Дункан хитнув головою. — Хіба ж я не особистість, яка має право на власний вибір? Кого ти, думаєш, пробудив тут? Клятого лицепляса, спроможного лише виконувати накази?

— Хочеш сказати, що не поїдеш на Ракіс?

— Хочу сказати, що вирішу сам, коли знатиму, що я маю зробити. Я не найманий убивця.

— Думаєш, я ним є, Дункане?

— Думаю, що ти людина честі й гідний захоплення. Дозволь мені керуватися власними стандартами обов’язків і честі.

— Тобі дали ще один шанс на життя і…

— Але ти не мій батько, а Люцілла не моя мати. Імпринтерка? До чого вона має мене приготувати?

— Вона може й не знати цього, Дункане. Як і я, може знати лише частину проєкту. Знаючи, як діє Сестринство, у це можна повірити.

— Тож ви обоє просто повинні мене вишколити й доставити на Арракіс. Ось посилка, яку ви замовили!

— Цей світ дуже відрізняється від того, в якому ти народився, — промовив Теґ. — Як і за ваших часів, ми маємо Велику Конвенцію проти атомної зброї та псевдоатомного зіткнення лазеростріла зі щитом. Продовжуємо стверджувати, що атаки із засідки заборонені. Довкола порозкидувані шматки паперу, на яких проставлені наші імена, і ми…

— Але не-кораблі змінили підстави всіх цих трактатів, — перебив його Дункан. — Думаю, що у Твердині я достатньо добре вивчив історію. Скажи мені, башаре, навіщо син Пола замовляв у тлейлаксу моїх гхол — сотні мене! — впродовж усіх цих тисячоліть?

— Син Пола?

— Записи Твердині називають його Богом-Імператором. Ви називаєте його Тираном.

— Ох. Ми навряд чи знаємо, навіщо він це робив. Може, був самотнім, прагнув когось, хто б…

— Ви повернули мене, щоб я постав перед червом! — промовив Дункан.

«Справді тому?» — замислився Теґ. Він не раз обмірковував таку можливість, але це була тільки здогадка, не проєкція. Попри це, задум Тарази мусив приховувати щось більше. Теґ відчував це кожним нервом свого ментатського вишколу. Чи знала Люцілла? Теґ не плекав ілюзій, що зможе змусити до відвертості повну Превелебну Матір. Ні… йому доведеться тягти час, чекати, придивлятися і прислухатися. Так, очевидно, вирішив і Дункан — на свій лад. Це небезпечний курс, якщо він піде врозріз планам Люцілли!