Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
З оцими-то злодійкуватими ледацюгами, гультіпаками зазнався Чіпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрів він їх раз, удруге... як частував кожного, хто підвертався під руку; вони зараз же таки й втерлися його в товариство. Пили на його кошт; гуляли за ото добро; розказували йому своє бідолашне життя, ро свою гірку долю, привернули його жалісне, тепер рроюжене нещастям, серце — і потоваришували... Цілий день п'ють та гуляють по шинках, гуляють юді й за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висиплятись. Виспляться, викачаються, візьмуть з собою Чіпку та з добра його що-небудь, — та знову в шинок... Так кожнісінького дня.
Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чіпку; потім того — лаяла, ганьбила; а далі — бігала в себе по вгороду, по вулиці та кричала-репетувала:
— Ой, лишенько! пропала ж я тепер... погине моя бідна голівонька... Тепер же мені все одно, що з мосту та в воду...
Стрівають люди, жалкують, розпитують...
— Та як же?.. як же?.. — розказує кожному з плачем Мотря: — любий та милий був, а то ж зразу... на тобі, та цить! Не переживу ж я цього, не зможу — Свитку пропив, одежу всю — в одній сорочці, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вівцю пропиває... Та й товариство підобрав під пару — волоцюг зо всього світа... Боже мій! що ж тепер робити мені, бідній?..
— Ви б його вмовляли; ви б його словами ганьбили, — [радили] люди Мотрі...
— Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?!. — плаче Мотря. — Та я ж йому не словами, я йому сльозами виливаю... гіркими докорами очі вибиваю... Та що з того?.. Сказано: як об стіну горохом!..
— То ви б у волость... Хай його з тиждень подержать у холоджниій! Витверезвиться — опам'ятається, а то ради, — йому вже памороки забило...
Послухала Мотря людської в волость. Узяли Чіпку п'яного, силоміць посадили в чорну. Незчувся, як і заснув...
Надвечір оглянуться товариші — нема між ними Чіпки. Увечері пішли, та як чорна була лихенька вже, вони її продрали й випустили невольника.
Іде Чіпка додому... У голові — хміль; на серці — зло... А тут ще ззаду йде Лушня, примовляє:
— Яка вона тобі мати? жалітися на сина?! Хто назве її після сього матір'ю? Садовіть, мов, сина в чорну: через його мені життя немає!.. Де се воно таке на світі видано?!
Не йде Чіпка — летить додому; не лише — огнем паше і, як скажений бик, налітає на хату... Брязь! — одно вікно... Дзень! — друге... Посипалось трете... Грюк! ногою в двері... Полетіли й двері в сіни. Мотря з переляку залізла на печі аж у куток... Убіг Чіпка в хату, кричить:
— Де вона?.. де стара відьма?.. Чи не заміж, бува, забажала?.. Може, бахурів навести заманулося?.. То щоб син не перечив, — у чорну його!..
Уразили такі гадючі слова материне серце. Як підстрелена горлиця тіпається-б'ється, тихо туркоче й стогне: так мати затіпалась на печі в куточку, та стиха, гірко промовила до сина:
— Побійся, Чіпко, бога! Подумай, що це ти кажеш?! Мені світ не милий, мені... — Не доказала, залилася гіркими сльозами.
— А мені?.. Мені, ти думаєш, легко воно живеться?! У мене, може, серце від болю як не розірветься!.. якийсь ірод в йому, мов свердлом крутить... Так ще мені, — на?!.
— Нащо ж ти п'єш, сину?.. Чи воно тобі легшає? Слухай отих братчиків, що понаводив з собою, то вони тебе підведуть!.. вони будуть, поки в тебе буде; а як не стане, то де й дінуться...
— Не бреши, стара! — перебив її Петро Пацюк.
— Хай уже ти, молодший, будеш брехати, а мені, старій, не приходиться!..
— І що то воно за мати, коли йде на сина жалітися? — піддає Лушня огню Чіпці. — Хіба то є мати?! Який добрий чоловік скаже путнє слово про неї?!. Не те, щоб покрити сина... Чи бачила що, кажи: не бачила; чи чула, — не чула!.. Ні! вона зараз: ось, мов, який мій син... Беріть його, люди добрі, та садовіть у чорну!.. Яка ж вона мати?!.
— Бач, що кажуть люди?! — гука Чіпка. — Чуєш, що кажуть?!
— Люди?! — сумно, гірко, з плачем промовила Мотря, — та більше не змогла й слова вимовити: умиваючись сльозами, замовкла...