Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
— Ні, ти, Овраме, не скупися, — каже Лушня. — Хліб, я тобі скажу, такий, що, от ми скільки молотили, а не бачили такого на селі!
— Та сцо хліб? Хліб — як скрізь хліб.
— Та ні! То не з тієї землі. Це тобі хліб з цілини, та ще такої цілини, що років з десять ні рала, ні плуга не бачила... Це з ситої землі хліб, — розпинався Лушня.
Тут вони саме дійшли до хати.
Чіпка сидів собі в хаті, мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товариші з жидом, він обдивлявся тяжкою працею наскладані стіжки. Чорні зокола, вони уразили його серце, перемчали його думки в той недавній час, коли він, ще весною, назирав оцей самий хліб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з Галею, — балакав, жартував з нею... Коли він жав його, рано встаючи, пізно лягаючи; в'язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазяїном, голублячи в серці надію вдвох се добро поживати... Тепер та надія почорніла, як і його колись зелене та золоте жито... Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився жаль...
«Hi, не продам! хай краще зогниє на моїх очах... а не продам!» — думав він.
На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чіпка вискочив на поріг, та — як одрубав — грізно промовив:
— Нащо ви його ведете сюди? Хліба я не продам! Усі здивувалися, аж поторопіли.
— То коли не продаси, — загвалтував жид, — насцо з було мене водити? Мені ніколи, в мене сце он скільки діла, а вони водять!.. — Та й побіг з двору.
Чіпка заховався знову в хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за ним увійшли.
— Чи ти не здурів. Чіпко? — трохи перегодя питає Лушня. — Такого дорогого купця та відіслати... Кому ж ти хліб збудеш?
— Я сказав, що не продаю!
— А що ж? Хіба краще, як він у тебе зогниє?.. Га?.. Лежить собака на сіні...
Чіпка грізно зиркнув на його... Лушня затих. На той час у хату вскочив Матня.
— Га-га, братця! Є! гуляй! — кричав він, держачи обома руками пляшку з горілкою.
— Де ти запопав? — зрадів Пацюк.
— Знайшов, братця!
— Де?
— У шинку...
— Як же ти?
— А так... — Матня показав руками, як він схопив пляшку.
Розмова повернула на інший шлях.
— Та як же ти — чи украв, чи одняв? — допитувався Пацюк.
— Не питай, як, а питай — чи добра! — каже Матня, частуючи Пацюка.
Той похвалив. Матня до Чіпки.
— Ось на, братику, покуштуй! Ось — на! Сказано:
губи злипаються, така добра!
Чіпка випив. Випив і Лушня. Горілка розв'язала язики, почались кази та перекази...
Лушня знову пристає до Чіпки: чом та й чом хліба не продає?
— Не продам я жидові, — одказує Чіпка.
— Та кому ж ти продаси його?
— Нікому!
— А шкода! Зогнив — так ні за дапову душу... й чарки горілки не вип'ємо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти знаєш, як загуляємо?
— Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофію, як не хочеться!.. — верзе Чіпка вже напідпитку.
— А нащо ж воно?.. Одно ж — зогниє!..
— Ну, так стійте: піду завтра до Грицька... Коли йому не продам, то хоч так віддам...
— Тю-тю! То ти краще мені так віддай, — каже Лушня. — Я знаю, як поверну. А Грицько — що? Звісно — багатир: візьме собі, поживе й спасибі не скаже...
— Другому нікому не продам... не годиться! Далеко за північ товариство підбивало Чіпку кому продати хліб — то продати, а даром Грицькові не давати. Чіпка не згоджувався.
— Яз ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями вкупі овець пасли... Хай йому на нове хазяйство. Нехай хоч він чесно поживе мою працю, коли так судилося!
XVII
СПОВІДЬ І ПОКУТА
На другий день, рано-вранці, Чіпка пішов до Грицька. Нова хата, біла, чепурна, привітно виглядала з-за обголених лихою осінньою негодою груш та рядка прутнястих верб. Двір був просторий, чистий, оплетений; ззаду, на току, стояли ожереди соломи; з лівого боку чорніли грядки та невеличкий молодий вишник; з правого — хлівець, загорода та погріб. Коло воріт, над перелазом, білів новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим високим журавлем...
Чіпка вступив у двір. Велика, чорна, кудлата собака кинулась на його з-під загороди. Чіпка подався назад до ліси, став випручувати хворостину. На собачу брехню вибігла з хати молода, як дівчина, молодиця — низенька, чепурненька, та й почала гукати на собаку. Собака одбіг на вгород та скавучав. Чіпка підійшов до молодиці, привітався.
— Добрий день!
— Здорові були.
— Що, Грицько дома?..
— Ні, нема...
— А де ж?
— У пивниці.
— І давно там став?
— Hi, недавно... На тім, бачся, тижні... Ні, аж на третім... приїхав жид та й найняв.
— А коли він дома буває?
— У п'ятницю на ніч завжди буває... А це щось за знак — учора не було. Сьогодні повинен бути. А він вам нащо?
— Та треба... Хочу йому хліб продати.