Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
— Не знаю, — каже вона, задумавшись. — Надійдіть трохи пізніше, туди к обіду, може, він звернеться...
— Добре... Прощавайте!
— Ідіть здорові.
Чіпка пішов шляхом додому; молодиця — в хату.
Грицька справді не було дома. Восени, упоравшись з хлібом, він порадився з Христею, та й став до пивниці. Оже тепер уже він робив без того запалу, з яким кидався до діла торік. Він тепер уже свого доскочив. Чого ж йому з шкури вилазити. А коли жид дає добру плату, то щоб сидячого татари не взяли та на печі не лежать, — чому той тиждень і не проробити, повагом та роздумуючи, та розглядаючи на всі боки?!
Не минуло й години, як Чіпка пішов, Грицько приїхав.
— Чому це тебе вчора на ніч не було? — стріла його Христя.
— Та тут таке трапилось: не мені б казати, не тобі слухати! — одмовля Грицько.
— Що ж там таке? лихе що?
— Та щоб дуже лихе, то, дяка богові — ні!.. Та й доброго мало...
— Та що ж там справді таке? Кажи швидше! — пристає злякана Христя.
— Жида Оврама обікрадено... То це нас держали аж до сьогодні.
— Я думала, що там?!! Хто ж його обікрав?
— Бог його знає... Якісь, каже, замурдовані люди... Понадівали машкари, пов'язали гаразденько всіх, та й забрали, що знайшли.
— Що ж воно за люди?
— Він одгадує на москалів, бо по-московській балакали... А шкода, коли хоч, Оврама!
— От, велика шкода — жида! Однак з нас надрав...
— Ні, Христе: жид жидові не рівня. Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобі скажу, добрий чоловік, хоч і жид... Нічого бога гнівити: він тобі й запоможе, коли там подушне, нужда яка... Звісно, своє візьме — не грошима, так роботою... І тепер у його на пивниці трохи не всі — за одробіток... Добрий жид. Усі його тамтешні люди шкодують...
— Усі вони добрі, як сплять; а тільки розплющить очі, то так і норовить, як би в тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його лап не вирвався... Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всі вони одним миром мазані! Бач! А я тобі й забула хвалитись: до тебе Чіпка приходив.
— Який Чіпка?
— А той... що, як навіжений, ганяє по селу...
— Ага!.. Чого ж це?
— Та каже: чи не купив би ти хліба?
— Якого хліба? — пита, роздумуючись, Грицько.
— Не знаю... Каже — хліб продати... А я стою собі та думаю: який це він хліб продає, й навіщо тобі хліб купувати, коли, спасибі богу, й свій ще потроху тягнеться...
— Що ж ти йому одказала?
— Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пізніше, як ти дома будеш...
— Ну, а він тобі — що?
— Каже: зайду, — та й пішов з двору.
— Гм, — мугикнув Грицько. — От, дивіться, коли не здурів парубок... З круту спився!
Розмова про Чіпку на цім обірвалася. Грицько став розпитувати, чи все гаразд у господі, що робила Христя, чи здужала, чи ні?.. Христя одказувала і собі розпитувала Грицька: що їм казали, про віщо розпитували, як задержали? Перегодя трохи, Христя питає чоловіка:
— Чи не час уже обідати? Ти з дороги — виморився, виголодався... пообідаєш, спочинеш...
— Та таки й справді виголодався. Хліба нестало, випросив був краець у чоловіка, та перехопив трохи... А тепер — немовби й теє...
Собача брехня перервала їх річ. Христя глянула в вікно.
— От і Чіпка йде...
Грицько собі глянув.
— Та й обірваний та обшматований який, господи!
— Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообідаємо? — дивлячись на Грицька, питає Христя.
— Ні, хай... чоловікові втрете не забиватись... Ти знаєш: ми з ним колись товаришували, як ще вдвох вівці пасли. Чудний трохи... а добрий був друзяка... А тепер, глянь: що з ним сталося?!.
Чіпка скрипнув дверима, увійшов у сіни; собака аж за одвірки гризе, так валує. Христя одчинила хатні двері.
— Та й собака ж у вас! — обізвався до неї Чіпка. — З порожніми руками не сікайся!.. Здорові були!
— Здорові... Ідіть у хату: я вже сама закручу завертку, бо вона в нас так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить...
Христя кинулась до надвірних дверей, одчинила їх, гукнула на собаку, потім зачинила й закрутила заверткою.
— Що, Грицько вернувся? — питає Чіпка, дожидаючи, поки Христя поралась біля дверей.
— Вернувся. Чому ж ви не йдете в хату? Ідіть! Чіпка несміливо вступив у хату та й став коло порога.
Йому якось і соромно стало, і страшно... Грицько привітався перший.
— Здоров, Чіпко!
— Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемінився!.. Як одружився, j'o й не пізнати тебе!
— Чим же я перемінився?
— Усім... заріс, постарів...
— От, ще вигадайте! — защебетала Христя. — Де ж таки він старий?.. То він не поголився... то так воно здається...
— А може... Та ні: я таки тебе, Грецьку, молодшим бачив...
— Це .так мене зостарила молода жінка, — сміється Грицько.