Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
Порох обома руками схопив карбованця — та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а в руках — з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею...
— Не журись! — сказав він Чіпці. — Повна пляшка... Вип'ємо! —підсолодивши голос і на Чіпку глядячи, каже він. — Добре, що чортяка виніс кудись Гальку... Вип'ємо! га?..
Чіпка мовчав.
— Будьте здорові! — обернувся до його Порох і перехилив у рот чарку горілки.
— На здоров'я...
— А нашим ворогам на пропасть! — додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку. Чіпка випив і собі.
— Що, посолодшало?
— Кий біс!
— Випий ще — посолодшає... Підносить Чіпці чарку... Той простяг був уже руку, щоб узяти, — та Порох вилив собі чарку в рот.
— А що, правда, гірко?! — сказав він, жартуючи. — Ну, на, на — підсолоди...
Чіпка випив і другу чарку... Посоловіло в віччю; вдарило в голову... Він заходив по хаті; розпустив язик, дав волю серцю, став батькувати, лаятись... Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами...
Випили ще, ще... Очі в Чіпки налилися кров'ю, в чоловічках засвітили огні... Коло серця — немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю — і запалила серце... Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову — заснув...
Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок; та випивав по повній... аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горіпка — тільки на денці... Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання, нахильці випивши й останню горілку — і став ходити по хаті... Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив... Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грішми і, радіючи, мерщій вибіг навспинячках з хати...
Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся... У голові — дурман, у грудях — згага... Давай він пригадувати... Перше всього спала йому на думку зігнута в три погибелі постать Чижика — гнучка, холодна, як гадюка... Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову і вийшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п'яненький Порох і всміхався.
— Прощайте!
— Куди?
— Додому.
— Щасливо...
Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце... Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у гброд. Одна неправда та втрата — втрата всього най-милішого, найлюбішого — пекла його серце... Він ішов, ледве здіймаючи ноги...
Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі... Його обдало холодом, потім обсипало жаром... Порівнявшись з хутором, він спинився... «Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, і вона зна... Карай же вас смерть нагла, прокляті...» Він придав ходи в ноги.
Поминув свою землю, навіть не глянув на неї... Далі та далі... Уже сонце зовсім сіло... Уже смеркло, як дійшов він до Пісок... З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося в невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, — здавалось, горіла хата зсередини... Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться...
«Мабуть, мати спить, — подумав він. — Нехай же спить!..»
І повернув до шинку.
— Сип горілки. Галько! — гукнув на жидівку.
— Сцо це воно буде?! — усміхнулась жидівка, на Чіпку глядя.
Він прямо пробрався за стіл, на покуття...
— Не питай... давай швидше!
— Не крици, не злякалася... Дивись... скільки з хоц?
— Та сип, що хоч, гаспидське кодло!
— Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип... Давай попереду гросі!
Чіпка полапав у кишені: ні кисета, ні грошей... Він скинув свиту:
— На! та давай швидше! — і швиргонув через стіл свиту.
— Сцо мені з твоєї свитки?.. Вона мені непотрібна... Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.
— Сип, Галько! — каже. — Я за свиту карбованця ложу...
— Сцо ти карбованця? — закричала жидівка, вириваючи з рук свиту... — Цого ти місаєся не в своє діло! Вона твоя?.. Він заставля...
— Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип...
— Сип... сип, — запорощала жидівка. — Скілько з сипати?
— Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа... Сип! — гуконув Чіпка на всю хату й ударив кулаком по столу — аж вікна здвигнули.
— Ну, цетвертину всиплю...
Жидівка мотнулась з свитою в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горілки поставила її перед Чіпкою, та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.