Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
Довго ще Чіпка гукав, довго кричав, та, витягши з скрині материну нову білу свиту, майнув з товариством до Гальки.
Стояла вже пізня осіння пора. Холодний вітер вривався в побиті шибки й навпростець віяв у розчинені двері, що покинув за собою Чіпка. Мотрі зробилось холодно. Устала вона з печі, щоб хоч двері зачинити. Гляне — в хаті, як у пустці: стіл перекинутий, горшки побиті, скриня розчинена... Кинулась Мотря до скрині, — та й охолола... Там усе перевернено, перекидано, порито — і свити немає... Мотря так і впала на скриню!
— Боже ж мій, боже! скільки я літ працювала, скільки нічок недоспала, думок передумала, здоров'я вкоротила, поки сього добра наскладала!.. А тепер — рідна дитина все по шинках розносила!..
Сльози в три ручії ллються; жаль та досада давить одурене материне серце... Насилу підвелася з скрині.
— Боже! Великий заступниче! — замолилася, здіймаючи руки до бога: — єдина надія, єдина утіха, — та й та мене одурила... Побий же його свята твоя сила, де він ступнем ступить, куди він лицем повернеться, коли він так зневажив матір стару! Дай йому, господи, діждати такої шани та честі від своїх діток...
Та зв'язавши останнє своє збіжжячко в клуночок, перекинула через плече, перехрестилася — і пішла до сусіди, старої баби-пупорізки, що жила недалеко від їх дворища.
Немає тоді Чіпці впину, немає заборони, бо й у хаті нікого немає... Так, з побитими вікнами, стояла вона на край села пусткою. А Чіпка — одно ґуля, з шинку до шинку сновигає, та знай тягне з господи все, що тільки на очі навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навіть усю одежину. Зосталося тільки те, що на йому: латана свитка, драні штани, та одним одна сорочка — чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч; а перед світом, як домовик, іде в свою пустку... Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току .стіжки недомолоченого хліба...
— Нащо-то в тебе хліб гниє в стіжках? — раз питає його Лушня. — Продай його жидам: усе ж гроші! А то так і пропаде...
— А справді, — промовив Чіпка.
На другий день кинулись хлопці вишукувати купця. Чіпка шукав свого чоловіка, та не знайшов. Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли купця швидко й повели на вгород, де ходив Чіпка коло стіжків.
— Чіпко! — гукнув Лушня ще за двором: — купця ведемо.
— Жида?
— Егеж.
— Жидові не продам!
— Тю-тю... Чому? Який чорт не купив, то купив, аби гроші дав.
— Оже, я жидові не продам...
— А почому, Овраме, за копу даси? — не слухає Лушня, торгується.
Жид пішов навкруги стіжків обдивлятись. Висмикує колоски зсередини, виминає на долоні, роздивляється.
— А поцому буде? — питає тоді.
— По карбованцю даси? — каже Лушня. Чіпка стояв одстбронь коло одного стіжка, та в землю дивився, міркував щось.
— Ой, вей! за цей гній? — скрикнув жид.
— А почому ж ти думав?
— По копі с сагом... більсе не мозна дати...
— Іди ти к бісовому батьковії — одрубав Чіпка та й пішов сам до хати.
Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.
— Ні, Овраме, — каже Лушня: — за таку ціну ти ніде не купиш.
— Це не такий хліб, Овраме, як ти думаєш, — увернув Пацюк: — це хліб хазяйський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як він сіявся, як і складався... Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі — як порох сухе... Ось дивись! — та й висмикнув зсередини стога жменю жита.
Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна.
— Ось на, подивись — яке жито!
Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв, і розглядав зерно. Лице його нічого не виказало — ні похвали, ні огуди; тільки ледве примітні іскорки зажевріли на одну хвилину в його чорних очах, та й ті потухли... Він почухав бороду.
— Не скупись, Овраме, — пристає Лушня: —ми тобі його й вимолотимо, до розуму доведемо.
— Ну, сцо з, не скупися? За вісцо його більсе давати?!
— Як, за віщо? за хліб! Глянь: як одно тобі зерно! Чисте, повне... немолоте б їв! — Лушня справді взяв кілька зерен у рот і жував.
— Та сцо з, по карбованцю?!..
— Та ні, не по карбованцю, — одказує Лушня: — він дешевше віддасть.
— Де з хазяїн? Цому він не йде торгуватись?
— Він у хату пішов... мабуть, води напитись... Побіжи лишень, Петре, та кликни!
— Чіпко! Чіпко-о! — гукнув Пацюк, до хати йдучи.
— Чого? — подає голос Чіпка з хати.
— Іди ж кінчать, чи що.
— Я сказав: жидові не продам.
— Чому?
Чіпка не обзивався. Пацюк підождав трохи, Чіпка не виходив з хати.
— Ідіть сюди, до хати! — гукнув Пацюк на Лушню з жидом.
Ті рушили, ведучи все-таки розмову про жито.