Зорі падають в серпні

— А ви що думаєте?

— Я гадаю, що Полікарпов відплив з Лепетихи на катері.

— Супутника хто-небудь з мисливців бачив?

— Так точно, товаришу майор, я бачив, — виступив наперед дід.

— Грамотні?

— Так точно, — дід смішно випинав живота і «їв» майора очима. Мисливська рушниця його при цьому смішно виставлялася вперед ложем і от-от мала зірватися з плеча.

— Тоді сідайте он там і записуйте його зовнішні приміти.

— Патрет, так сказати? — перепитав дід. — Ага, це можна.

Він поставив рушницю в куток, зняв піджак, поплював на руку, прицілюючись примруженим оком на письмовий прилад, і сів до столу.

— От матері його ковінька! Написати не той, не то що розповісти. Просто нема чого писати. Знову ж, каракулі в мене несусвітні.

— Нічого. Пишіть, пишіть, — заспокоїв його майор. — Що пам'ятаєте про нього, те й пишіть.

Зайшов лейтенант Дениско, посміхнувся Безбородьку, підбадьорливо підморгнув.

— Пошліть мотоцикл за Ібрагімовим, — наказав майор, — і йдіть відпочивати. О шістнадцятій годині, лейтенанте Дениско, поїдемо доповідати генералові.

— Слухаю! — лейтенант з сержантом відкозиряли і вийшли, а майор підійшов до діда.

— Ну, як тут у вас справи?

— Та, бачте, написав ось, — старий сховав окуляри, взяв з столу папери і подав майорові. Він стомлено потер, наче вмиваючись, обличчя обома долонями, опустив руки на коліна і задумався.

— Так-так, — перегодя сказав він, не дивлячись на майора. — Виходить, проґавили ми крупного ворога. По службі воно не полагається розпитувати, та я й не питаю, а так, салі відчуваю, що крупного фрукта прогляділи. А тепер він пішов петляти по нашій землі. Мало він пакості наробить, га? — суворо з-під кудлатих брів глянув старий на майора з тяжким докором. — Е, ото ж то й воно! — Дід надів картуз, але вставати з-за столу не поспішав.