Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
— А ви що думаєте?
— Я гадаю, що Полікарпов відплив з Лепетихи на катері.
— Супутника хто-небудь з мисливців бачив?
— Так точно, товаришу майор, я бачив, — виступив наперед дід.
— Грамотні?
— Так точно, — дід смішно випинав живота і «їв» майора очима. Мисливська рушниця його при цьому смішно виставлялася вперед ложем і от-от мала зірватися з плеча.
— Тоді сідайте он там і записуйте його зовнішні приміти.
— Патрет, так сказати? — перепитав дід. — Ага, це можна.
Він поставив рушницю в куток, зняв піджак, поплював на руку, прицілюючись примруженим оком на письмовий прилад, і сів до столу.
— От матері його ковінька! Написати не той, не то що розповісти. Просто нема чого писати. Знову ж, каракулі в мене несусвітні.
— Нічого. Пишіть, пишіть, — заспокоїв його майор. — Що пам'ятаєте про нього, те й пишіть.
Зайшов лейтенант Дениско, посміхнувся Безбородьку, підбадьорливо підморгнув.
— Пошліть мотоцикл за Ібрагімовим, — наказав майор, — і йдіть відпочивати. О шістнадцятій годині, лейтенанте Дениско, поїдемо доповідати генералові.
— Слухаю! — лейтенант з сержантом відкозиряли і вийшли, а майор підійшов до діда.
— Ну, як тут у вас справи?
— Та, бачте, написав ось, — старий сховав окуляри, взяв з столу папери і подав майорові. Він стомлено потер, наче вмиваючись, обличчя обома долонями, опустив руки на коліна і задумався.
— Так-так, — перегодя сказав він, не дивлячись на майора. — Виходить, проґавили ми крупного ворога. По службі воно не полагається розпитувати, та я й не питаю, а так, салі відчуваю, що крупного фрукта прогляділи. А тепер він пішов петляти по нашій землі. Мало він пакості наробить, га? — суворо з-під кудлатих брів глянув старий на майора з тяжким докором. — Е, ото ж то й воно! — Дід надів картуз, але вставати з-за столу не поспішав.
— Не втече! — твердо сказав майор.
— Еге, шукай вітра в полі!
— Знайдемо… — заспокоїв старого майор.
— Ну, дай бог, — дід встав і, попрощавшись, рушив до дверей. Біля порога потоптався: — А як воно, подзвонити щоб до вас. Можна?
— А чого ж, дзвоніть хоч вдень, хоч вночі.
— Ага-га. Спасибі, я з сільради вам дзенькну, як справи у вас, узнаватиму. А то, їй-бо, аж душа ниє. Піймати його, бусурмана, треба. Може, підсобити треба буде, то гукніть на нас, ми прийдемо. Усі, як один, з ружжами.
Старий, нарешті, переступив поріг і по-хазяйськи зачинив за собою двері, а майор пройшовся по кабінету, зупинився біля порога й задумався. Полікарпов лишив по собі небагато слідів, і розшукати його буде нелегко. Генерал скептично поставився до квитка, якого вдалося розшукати з такими трудами, а відомості, одержані від Галини Михайлівни, взяв під сумнів, вважаючи їх маневром досвідченого шпигуна. Але майор з досвіду знав, що оці малесенькі, на перший погляд, незначні деталі мають розкрити Полікарпова або хоч наведуть на певний слід.
Висадкою диверсанта зацікавилися, очевидно, навіть у Москві, бо генерал часто дзвонив і був стурбований, а це з ним траплялося рідко. Нарешті на вісімнадцять ноль-ноль викликав майора з Дениском. Чого? Доповідати? Він усе вже знає. Мабуть, якийсь план є в генерала, не інакше.
У кабінеті генерала, коли зайшли туди майор Дорофєєв та лейтенант Дениско, було накурено і, незважаючи на відчинені вікна, душно. Біля столу сиділо двоє худорлявих полковників і молодий лейтенант. На столі лежала розгорнута карта; генерал у розстебнутому кітелі стояв збоку, біля телефонного столика, і, заклавши руку в кишеню, розмовляв з кимсь по телефону. Провід, що тягнувся від трубки до апарата, був червоний. Генерал коротко кивнув Дорофєєву і Дениску і показав очима на стільці, приставлені до столу засідань.
— Немає ніяких даних, окрім тролейбусного квитка. Що дасть, питаєте? Принаймні знаємо, що агент цей з Портграда. Так. Так. Що? Не знаю. Одну хвилиночку, — генерал відсторонив трубку і, прикривши її долонею, спитав майора: — А які ще аргументи навели вас на думку про те, що Полікарпов живе в Портграді?
Майор підвівся.
— По-перше, він знає добре Портград.
— Це ще нічого не значить.
— По-друге, він знає напам'ять телефон міського стадіону.
— Ага-га. Далі.
— А далі знову ж цей квиток.
— А якщо виявиться… Але даруйте, — він швидко підняв трубку. — Алло, ви слухаєте? Полікарпов назвав номер службового (він натиснув на цьому слові), службового телефону міського стадіону. Очевидно, треба виходити саме з цих даних. Га? Ну, от. Я наполягаю саме на цьому варіанті. Ні, він поки що єдиний. Слухаю. Єсть!