Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
Розправа Сталіна зо «звільненим» населенням України не має аналогій у довгих віках історії людства. Розправа російського царя Петра І після поразки гетьмана України Мазепи і його союзника шведського короля Карла XII, кривавий бенкет у Батурині здаються дитячими іграшками супроти помсти Сталіна.
Питання про партизанський рух в Україні, або, власне, про рух спротиву німецьким «визволителям», залишиться невисвітленим, якщо не згадати, що поруч із офіційною партизанщиною, яка складалася з реґулярних совєтських військових частин, стихійно народилась і виросла в грізну силу справді народня партизанщина — Українська Повстанська Армія, або скорочено УПА.[166] Ця народня повстанська армія мужньо боролась як проти німецьких, так і проти московських червоних окупантів. Зародилась вона біля західніх кордонів України, в Волинських і Поліських лісах.
Восени 1943 року, коли я змушений був залишити рідний Київ та податись на добровільне вигнання, я прожив більш ніж три місяці на Волині — в Новоград–Волинську та Рівному. Там мені довелось чути, так би мовити, з першоджерел, оповідання про початок та розвиток українського руху спротиву. Особливо цінні відомості одержав я від волинського старожильця, професора Г…, який працював як інспектор шкіл Н–го повіту. За родом своєї роботи, він часто їздив по Волині, отже, був добре обізнаний із подіями, які відбувалися в тих часах у західній частині України.
Приблизно за рік після окупації Західньо–українських земель совєтським військом, Тарас Боровець, відомий більше під псевдом «Тарас Бульба», восени 1940 року заложив «Поліську Січ». Перед Січчю стояло завдання — боротися проти московських червоних «братів», які почали своє панування на «визволених» землях нищенням української інтелігенції, духовенства та більш активної, національно–свідомої частини сільського та міського населення.
З початком війни, в червні 1941 року, бойові загони «Січі», загальна чисельність яких на той час досягала, за різними джерелами, 10–15 тисяч вояків, почали бойові дії проти частин совєтської армії, які відступали перед німецькою навалою. Вони нападали на окремі військові частини, перешкоджали загонам НКВД у їх чорній роботі, перешкоджали в евакуації майна та бойового споряджання на схід, роззброювали часом досить численні частини армії, при чому певна частина роззброєних червоноармійців–українців переходила до Січового війська. Після того, як червона армія під тиском гітлерівських дивізій відкотилася на схід, бойові загони «Січі», а також організовані загони ОУН,[167] очолювані не менш відомим полковником А. Мельником, — «мельниківці», як тоді їх називали, — вжили заходів, щоб зібрати величезні запаси озброєння, що залишились після відступу червоних, та приховати їх до слушного часу. В такий спосіб було зібрано й приховано в численних бункрах та в спеціяльних лісових сховищах величезну кількість совєтської зброї та бойового спорядження, яких вистачило б на озброєння великої армії. Ця зброя незабаром стала у великій пригоді.
Після опанування німцями Правобережної України стало помітно відчуватись, що гітлерівські проводирі не мають жадного наміру «співпрацювати», але цілком виразно хочуть панувати в Україні.
Події в листопаді 1941 року: роззброєння окремих загонів українських повстанців; роззброєння й розстріли української поліції на Волині; розв'язання «Поліської Січі»; розстріл окремих представників Проводу Організації Українських Націоналістів у Житомирі, Полтаві, Чернігові; нарешті — лютневі розстріли в Києві — розвіяли надії на спільну боротьбу з Німеччиною проти московських червоних імперіялістів.[168] Провід українського визвольного руху переходить у підпілля. В лісах і багнищах Полісся та Волині, навколо січовиків Тараса Бульби–Боровця починають скупчуватись всі, хто був невдоволений виразно завойовницькою політикою Гітлера.
Місце московських «визволителів» заступив новий окупант — гітлерівська Німеччина, проти якої і спрямовують свої сили повстанці–січовики. Викопавши недавно приховану в лісах московську зброю, вони почали партизанську боротьбу тепер уже водночас на два фронти: і проти нового окупанта, німецького, і проти давнього ворога українського народу — червоного московського імперіяліста.
166
Українська Повстанська Армія (УПА) — збройна сила Організації Українських Націоналістів бандерівської фракції. Базою УПА стали повстанські загони, що сформувалися у Волинських і Поліських лісових масивах провідними діячами ОУН(Б). Крім того, до них були приєднані збройні формування під командуванням Тараса Бульби–Боровця. Провідники ОУН(Б) вважали, що формування УПА розпочалося у жовтні 1942 р.
167
Організація Українських Націоналістів.
168
У відповідь на відмову провідників ОУН(Б) відкликати Акт проголошення української незалежної держави 30 червня 1941 року нацисти заарештували провідних діячів організації С. Бандеру, Я. Стецька, В. Горбового, В. Яніва та ін. Будь–яка політична діяльність націоналістів була заборонена.
У листопаді 1941 року командування айнзатцкоманди Ц–5, що дислокувалася у Києві, віддало наказ усім штабам поліції безпеки і СД «Райхскомісаріату Україна» заарештовувати і таємно страчувати без суду членів бандерівської ОУН. Репресії розгорнулися також і проти мельниківської фракції ОУН за спроби розгорнути діяльність у Києві Української Національної Ради.
Особливо айнзатцґрупи активізували свою діяльність після того, як мельниківці організували вшанування пам'яті жертв розстріляних більшовиками 359 вояків Української народної армії в листопаді 1921 р. під Базаром на Житомирщині. На панахиду прибуло понад 40 тис. українців з різних районів «Райхскомісаріату Україна». Нацисти заборонили українцям будь–яку політичну діяльність, спрямовану на відновлення національного життя. Окупаційні власті заборонили Українську Національну Раду (УНР), створену в Києві мельниківською ОУН. Вони посилили переслідування національно–визвольного руху. Особливо після виступу райхскомісара України Е. Коха у грудні 1942 р., який заявив, що він не гарантує жодних прав українцям, які сподівалися на державну незалежність. Почалися масові арешти серед організаторів та учасників цієї акції. У листопаді–грудні 1941 р. було затримано 720 чол., більшість з яких було розстріляно або повішено. У Києві був заарештований основний осередок ОУН(М), який групувався навколо УНРади. У січні–лютому 1942 р. були розстріляні літератори О. Теліга, І. Ірлявський, І. Рогач, П. Олійник, усього понад 40 провідних членів ОУН(М).