Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
Більшість утікачів — це люди, які в той чи інший спосіб були переслідувані совєтською владою, це всілякого роду «вороги народу», «шкідники», втікачі з заслання, які бачили й Колиму, і Мурманськ, діставали Соловків, топтали безкраї середньоазійські степи, люди, які все своє життя боролись проти комуністичної тиранії, яким зустріч зі сталінськими ордами загрожувала смертю. Ішли одинаки, що за роки переслідувань та заслання втратили свої родини, йшли жінки — вдови замучених НКВД чоловіків, ішли з дітьми, зі старими батьками. Крім таких утікачів, які цілком свідомо йшли на добровільне вигнання, щоб мати можливість у майбутньому продовжувати боротьбу проти комуністичної чуми, ішли також і ті, що «співпрацювали»: це сільські та районові старости, бюрґермайстри, поліцаї. Всю цю, так би мовити, неорганізовану стихійну лявіну втікачів німецька польова жандармерія скермовувала на південний захід. На головний шлях Київ–Житомир–Рівне їх не допускали — цим шляхом відходили німецькі установи та люди, які мали певні документи, які евакуювалися з різними організаціями. Отже, основна маса втікачів пересувалась глухими шляхами, де в тому часі було вже багато совєтських «реґулярних» партизанів. Сила–силенна цих утікачів загинула по цих глухих шляхах від совєтських партизанів; багато загинуло їх на Словаччині, коли туди було закинуто з літаків тих же совєтських партизанів,[162] але ще більше їх розпорошилось по Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі, Німеччині, Чехії. Щоправда, переважна частина цих мучеників таки потрапила до рук ненажерливого НКВД під час окупації Німеччини совєтським військом після капітуляції в травні 1945 року; ще більше їх «повернено» СССР порядком примусової репатріяції на протязі першого півріччя після закінчення війни; але немало сотень тисяч їх ще й зараз блукає по всіх закутках Европи…
Не можу не згадати бодай побіжно про криваву бойню, що своїми масштабами наближається до страхітливого 1933 року в Україні. Це МАСОВА КРИВАВА ПОМСТА, що її доконано з наказу Кремля над населенням України. Це осінь та зима 1943–44 року, коли червона армія «звільняла» землі східньої і центральної України від «крайсляндвіртів», «штюцпунктляйтерів» та інших «держиморд» Гітлера — «освободителя» (західньоукраїнські землі потрапили в обійми Сталіна трохи пізніше — 1944 р.).
Так звані «жовтневі свята» 1943 року відбували кияни в димі згарищ колишнього красеня Східньої Европи — Києва. «Звільнений» від гітлерівців Київ уквітчався шибеницями. Вітер розгойдував почорнілі трупи повішених на вулицях та міських площах киян.[163] Хто ж вони, защо послано їх на шибениці? А то «звільнені від фашистської неволі» громадяни Української ССР, виключно українські інтеліґенти — інженери, видатні лікарі тощо. А вішано й стріляно їх за «співпрацю» з ворогом. Ця співпраця в більшості повішених полягала лише в тому, що вони два роки жили на теренах, окупованих ворогом.
Але що там тих кілька тисяч повішених чи розстріляних киян — це лише маленька краплина в морі крови, що нею затопив Сталін «звільнену» Україну. На українських теренах, що їх займала червона армія, все — від малого до старого — забирали до війська. Людей хапали на вулицях, у полі, де зустрівся, і, не даючи навіть зайти додому, щоб узяти належний одяг, взуття чи бодай повідомити родину, зганяли в місця, наскоро обгороджені колючим дротом. Зареєструвавши їх, повісивши чи розстрілявши яких 10–15 відсотків, решту, ненавчених військової справи, беззбройних («Оружие добудете у врага!»),[164] гнали на фронт. Гнали, як отару («искупить грех перед родиной»?). Гнали на масове убивство саме за те, і тільки за те, що вони були українці! За те, що в перших місяцях війни населення України в арміях Гітлера, що гнали червоних маршалів поперед себе, як отару, хотіли бачити свого союзника в боротьбі проти сталінської тиранії.
Сталін не забув тої «зради» і, вернувшись в Україну, дав волю Берії… І вони йшли, сотні тисяч… «Заґрадітєльниє отряди» — енкаведисти — підганяли їх пострілами в потилицю. Йшли голі, босі, в солом'яних брилях, в уславлених совєтських «балетках», ішли беззбройні проти вогняних лав ворога… Величезні простори від Дніпра до Будапешта й Берліна густо вкриті трупами тих, що їм «родіна» дозволила «искупить свою вину»[165] перед Сталіним. Скільки їх отак «іскупило ґрєх», ніхто не скаже, бо ніхто не знає… Лише одиниці з числа тих приречених уціліли, потрапивши до німецького полону, щоб розповісти світові про гекатомби жертв сталінської помсти.
162
29 серпня 1944 р. вибухнуло Словацьке національне повстання (Треба зауважити, що Словаччина в той час (1939–1945) була незалежною державою зі союзницьким щодо Німеччини статусом. Отже, є легко зрозуміти, наскільки було «національне» те повстання, що його рушийною силою було совєтські партизани та парашутисти і, частково, чеські партизанські відділи. Очевидно, що з вигнанням зі Словаччини її союзників–німців закінчилася і її незалежність, відновлена лише після упадку СССР – коментар WEB–упорядника) проти нацистів. Воно швидко охопило всю Середню Словаччину. Повсталі стали господарями на території в 15 тис. квадратних кілометрів. Влада тут перейшла до рук Словацької національної ради.
Німецьке командування кинуло проти повсталих 8 дивізій з танками і артилерією. Але на бік повсталих перейшли частини словацької армії, добровольці з місцевого населення — утворилася армія, що на початок вересня 1944 р. нараховувала 60 тис. осіб.
Компартія Чехословаччини звернулася до радянського командування з проханням прискорити наступ військ. Однак ситуація склалася так, що вони були зупинені німецькими військами. Одночасно на допомогу повсталим почали десантувати радянських вояків у складі організаторських груп. У серпні–жовтні 1944 р. у Словаччину було десантовано 14 груп партизанів у складі 148 чоловік. А всього у Чехословаччину направлено 1200 чол., 250 тонн озброєння і боєприпасів.
На базі цих груп утворилися партизанські загони, які брали участь у повстанні, стали на захист визволеного району, здійснювали бойові операції і диверсії у тилу німецьких військ. На жовтень 1944 р. у Словаччині діяло близько 100 радянських і чехословацьких партизанських загонів, які підривали мости, залізниці, знищували німецьких солдат і офіцерів. Після того, як німецькі війська захопили визволений повстанцями район, вони пішли в гори і продовжували боротьбу.( Протягом жовтня–грудня 1944 повстання було фактично придушене. Кол. повстанці–словаки масово вертали домів. В гори пішли совєтські партизани. Ключову ролю у придушенні цього повстання відіграла українська дивізія «Галичина». Після рейду дивізійної бойової групи Вільднера (Kampfgruppe Wildner) в жовтні 1944 та інших акцій, за весь час перебування укр. дивізії на Словаччині (тобто до початку лютого 1945), жодних активних дій з боку «повстанців» не спостерігалося – коментар WEB–упорядника). На боротьбу з повсталими і партизанами німецьке командування кинуло великі збройні сили, але вони не могли до кінця ліквідувати партизанський рух.
На територію Словаччини перейшли радянські партизанські загони, які діяли в Польщі. У складі цих загонів та партизанських груп було чимало українських громадян. Тим часом радянське командування дало наказ військам розпочати наступ, у якому брав участь 1–й Чехословацький армійський корпус під командуванням Людвіка Свободи. Спільно з радянськими частинами вони розгромили гітлерівські війська.
163
Нам не вдалося знайти підтвердження цієї інформації Ф. Пігідо, хоча ми опитували декого з тих, хто проживав у ті роки у Києві. (Мені особисто доводилося чути такі розповіді про повішення від свідків подій, в т.ч. (через третю особу) від брата одного з повішених. При тому не йшлося про якихось значніших «колаборантів», але про людей з вищою освітою, все «колаборантство» яких полягало в факті праці за часів окупації. Нажаль, на підставі таких поодиноких свідчень є неможливо судити про масовість страт… Отже, й ця справа теж чекає на свого дослідника – коментар WEB–упорядника)
164
Під час наступу радянських Збройних сил у складі наступаючих частин діяли так звані польові військкомати, які мобілізували до діючої армії всіх здатних тримати зброю, навіть 16–17–літніх юнаків. На відвойованій території України їх було мобілізовано близько 250 тис. Цих молодих «бійців», нерідко зовсім не навчених, не обмундированих, навіть без складання присяги, кидали у бій без прикриття з повітря, танкової підтримки, артилерійського забезпечення. Вони масово гинули, часом не встигнувши навіть побачити ворога.
165
Відступ радянських військ на початковому етапі війни викликав необхідність вдатися до репресивних заходів. Було видано наказ Сталіна «Ні кроку назад!» за № 227. Були створені штрафні батальйони, в які мали направлятися всі бійці і командири, які дезертирували або були запідозрені у бажанні дезертирувати, відступити без наказу з поля бою, так звані панікери, боягузи. Ці батальйони, роти мали першими йти в атаку. Їх ставили на найтяжчих ділянках фронту, «щоб дати їм можливість спокутувати кров'ю свої злочини перед Батьківщиною».