Мене називають Червоний

— Бери дітей і рушайте до гавані Кадирґа, купиш там риби батькові на юшку. Ось тобі двадцять акче, а на здачу дорогою назад наберіть жовтого інжиру та сушеного кизилу. Це для Орхана. А для Шевкета візьмете леблебі[134] й суджук[135] із горіхами. Можете гуляти до вечірнього азану, якщо бажаєте, але пильнуй, аби малі не змерзли.

Усі вдяглися й пішли, а я нарешті могла насолоджуватися тишею в домі.

Я піднялась нагору, зі свого тайничка, куди складала наволочки, що пахли парфумами, дістала дзеркало, зроблене свекром і подароване мені моїм чоловіком, повісила його на стіну. Ставши далеко від дзеркала, розглядала себе в повен зріст. Червона безрукавка мені личила, але хотілось, аби під нею була бузкова сорочка, з посагу ще моєї матері. Наверх я вдягну стьобану куртку фісташкового кольору, її розшила квітками ще моя бабуся. Однак цього разу куртка мені не подобалась. Одягаючи бузкову сорочку, я змерзла, вогник свічки легенько здригнувся разом зі мною. Ні. Поверх усього я, звичайно ж, одягну своє червоне ферадже, підбите лисячим хутром. Та в останню мить передумала й тихо, минувши передпокій, дістала зі скрині широке довге вовняне ферадже блакитного кольору, яке теж отримала в спадок від мами. Ось так. Несподівано я почула голоси з-за дверей і сполошилася: Кара йде! Тут-таки швидко зняла старе мамине ферадже й знову хутко одягла своє червоне на хутрі. Воно стискало груди, проте я була задоволена. Гарно обмотавшись хустиною, я як слід затулила обличчя.

Кара-ефенді ще не пішов, це мені вчулося від хвилювання. Що ж — я пішла. У разі, коли батько щось запитає, скажу: зібралася з дітьми по рибу. Нечутно, наче кицька, я спустилася сходами й, немов привид, вислизнула за двері, тихо минула двір і вийшла на вулицю. Там призупинилася й озирнулась — наш дім здавався ніби не своїм.

На вулиці не було ані душі, навіть котів. Падав рідкий сніг. У мене все похололо всередині, коли я зайшла в покинутий садок. Сонячне проміння сюди не проникало. Тут тхнуло прілим листям, сирістю й смертю. Та вже в будинку повішеного єврея мені стало спокійніше. Кажуть, тут ночами збираються джини, розпалюють вогнище й веселяться, водять танці. Мені було лячно чути й власні кроки, і я завмерла, чекаючи на Кару. З садка почувся шелест, але його відразу поглинула тиша. Десь поблизу загавкав пес. Із гавкоту я могла розпізнати чи не кожного пса нашого махаллє. Але цей був мені не відомий.

У тиші, яка панувала навколо, мені здавалося, що в домі є ще хтось. Я стояла й не ворушилася, аби оте чиєсь вухо не вловило моїх кроків. Якісь люди, голосно розмовляючи, прямували вулицею. Я згадала про Хайріє з дітьми, аби лиш вони не померзли. Слухаючи цю тишу, я почала каятися, що прийшла сюди: Кара, мабуть, не прийде, я зробила помилку, треба вертати додому, поки моя гордість не принижена остаточно. Я з жахом уявляла: що, як за мною стежить Хасан? Аж раптом із садка почувся шурхіт. Двері відчинилися.