Мене називають Червоний
- Автор: Памук Орхан
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3851-7
- Переводчик: О. Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мене називають Червоний». Краткое содержание книги:
26. Я — Шекюре
Коли Хайріє повідомила, що прийшла Естер, я саме складала в скриню свіжовипрану й висушену білизну… Ледве вам таке не сказала. Навіщо я вас обманюю? Насправді я тоді підглядала у шпарину в шафі за Карою та батьком і нетерпляче чекала Естер із листами від Кари й Хасана. Татові передчуття своєї смерті — не безпідставні, — говорило мені серце, а прив'язаність Кари до мене — не вічна. Кара настільки прагне одружитися зі мною, наскільки кохає. Отже, він закохується з легкістю. Якщо зі мною в нього нічого не вийде, то появиться інша, він одразу втратить голову й побереться з нею.
Хайріє посадила Естер у кутку на кухні й налила їй склянку трояндового шербету. Раба винувато дивилася на мене. В мене закралася підозра, що в ліжку Хайріє розказує батькові все, про що їй відомо. Я злякалася.
— Моя кароока, бідолашна моя, красуне моя, я трохи пізно, бо ніяк не могла спекатися свого чоловіка, кабанюру Несіма. Цінуй, що не маєш чоловіка, який тебе лає й не дає жити.
Вона дістала листи, я вихопила їх у неї з рук. Хайріє зачаїлася в тісному кутку, куди було чути кожне слово. Я обернулася спиною до Естер, аби та не бачила мого лиця, й спершу прочитала лист Кари. Згадавши про дім повішеного єврея, здригнулася. Не бійся, Шекюре, все залежить від тебе, — заспокоїла я себе й узялася за лист Хасана. Той лютував: «Шекюре-ханим, я згораю від любові, але тобі наплювати. Я бачу в снах, як ганяюся за твоєю тінню безлюдними пагорбами. Щоразу не відповідаючи на мого листа, ти пронизуєш моє серце гострими стрілами. Можливо, на цей лист відповіси. Новини розлітаються з уст у вуста, кажуть, твої діти повторяли ось які материні слова: «Я бачила вві сні, що мій чоловік мертвий, нарешті я вільна». Мені не відомо, чи це правда. Але ти добре знаєш, що досі вважаєшся дружиною мого старшого брата й повинна належати нашому дому. Мій батько погоджується зі мною, й сьогодні ми йдемо до кадія, аби повернути тебе назад. Ми підемо до нього разом зі свідками, не забудь розказати про це своєму батькові. Збирай свої клунки, ти повертаєшся додому. Свою відповідь негайно передай через Естер».
Перечитавши листа вдруге, я взяла себе в руки й кинула запитливий погляд на Естер. Однак вона не сказала мені нічого нового ні про Кару, ні про Хасана.
Я негайно взяла калям, який берегла біля шафи для каструль, поклала аркуш паперу на дощечку для хліба і вже була почала писати листа Карі, та враз застигла: у мені прокинулася одна підозра.
Обернувшись, я глянула на Естер. Вона зі щастям ненажерливої дитини припала губами до трояндового шербету. Якась дурниця забрела мені в голову: Естер читає кожну мою думку. Я відклала папір та писало й усміхнулася до неї.
— Ой як ти солодко усміхаєшся, — промовила вона. — Нічому не дивуйся. Все закінчиться добре. У Стамбулі повно багатих беїв та пашів, які душу віддадуть, тільки б одружитися з такою красунею-розумницею, як ти.
Ви знаєте: іноді ми навмисне говоримо зовсім протилежне тим речам, у які віримо, щоб потім себе запитати: «І нащо я вдаю, ніби не вірю в те, в чому переконана?» Так і я відрубала Естер:
— Заради Аллаха! Естер, кому потрібна вдова з двома дітьми?!
— Та про таку, таку, як ти, всі чоловіки мріють, — замахала вона руками.
Я глянула їй у вічі. Не люблю я її. Своїм мовчанням я натякнула, що листа сьогодні не буде, і взагалі, пора їй забиратися звідси. Естер пішла. А я відчувала оте своє мовчання аж у душі. Я забилася в куток і довго стояла в темряві, притулившись до стіни. Думала про себе, про свій страх, що наростає в серці, чула, як розмовляють Шевкет із Орханом:
— Ти — як жінка. Такий самий боягуз, — говорив Шевкет.
— А в мене зуб хитається, — хваливсь Орхан.
Водночас частинка мого мозку стежила за батьком і Карою.
Голубі двері малярської кімнати були прочинені, тож ніщо не перешкоджало мені слухати їхню розмову. Говорив тато:
— Ознайомившись із портретами італійських майстрів, людина з жахом усвідомлює, що очі відтепер не зображають як звичайні круглі отвори, однакові на всіх обличчях, очі на портретах, як наші, віддзеркалюють світло й ваблять до себе чужі погляди, мов глибина колодязя. А губи — це не просто тріщинка посеред рівного, наче аркуш паперу, обличчя, вони — то стиснені, то розслаблені, кожна пара зав'язана у свій вузлик і має власні рожеві, червоні відтінки: ті губи передають наші радощі й горе, стан душі. Носи ж — вони не безликі перегородки, які ділять лице навпіл, ніс — жива, неповторна частина тіла, і в кожного з нас він свій.