Мене називають Червоний

— Батько кілька раз просив юшки. Мабуть, пошлю тебе сьогодні на базар Кабарґа. І дістань кілька тих настил, які любить Шевкет. Де ти там їх ховаєш? Дай дітям.

Поки Шевкет наминав у кухні пастили, ми з Орханом піднялися нагору. Я обняла малого й поцілувала в шию.

— Ти геть упрів. А це звідки?

— Шевкет ударив дядьковою червоною шаблею.

— Посиніло, — я доторкнулася до його «рани». — Болить? Тому Шевкетові бракує клепки в голові. Послухай, що я тобі скажу. Ти розумний і хороший. У мене є до тебе невеличке прохання. Якщо ти мене послухаєшся, то я відкрию тобі одну таємницю, яку ніхто не знає, і Шевкет теж.

— А що треба зробити?

— Бачиш цей папірець? Піди в кімнату дідуся, і так, аби він не бачив, передай папірець Карі-ефенді. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Зробиш?

— А яку ти мені відкриєш таємницю?

— Спершу віднеси папірець, — промовила я, знову цілуючи хлоп'я в шийку, що пахла, ніби мускус.

Той запах дещо означав. Скільки разів це вже траплялося, й Хайріє довгенько не бере моїх дітей із собою до лазні. Шевкета почали збуджувати голі жінки, тому хлопчаки перестали туди ходити.

— А потім відкрию тобі таємницю, — чмокнула я його. — Ти розумненький, красень. Не те що Шевкет. Він навіть замахується на маму рукою.

— Я не понесу, — сказав Орхан, — я боюся Кари-ефенді. Він убив тата.

— Це Шевкет тобі наговорив? Ану мерщій поклич його!

Глянувши на моє розлючене обличчя, Орхан злякався і щодуху погнав наниз. Та, мабуть, він потішається над Шевкетом, бо той зараз дістане по своїй пустій довбешці. Обоє почервонілі, вони пригналися за хвилину. У Шевкета в одній руці — пастила, в другій — шабля.

— Ти сказав братові, що Кара-ефенді вбив вашого батька? Щоб я більше такого не чула в цьому домі. Кара-ефенді вас любить і поважає. Завдяки йому ви не ростимете безбатченками.

— Я не хочу, щоб він був моїм батьком. Я повернуся в наш дім до дядька Хасана й чекатиму тата, — різко випалив Шевкет.

Моє терпіння урвалося — я вперіщила йому ляпаса. Аж із його рук випала шабля.

— Хочу до тата! — розревівся Шевкет.

Та я почала ридати ще дужче, ніж він.

— Немає більше вашого татка, він ніколи не повернеться. Ви зосталися без батька. Чи вам не ясно, поганці?

Я притихла, бо так розголосилася, що могли ночу їй за стіною.

— Ми не поганці, — рюмсав Шевкет.

Ми плакали, поки виплакалися. Сльози розтопили моє серце, і я вже хлипала, аби лиш не покидало відчуття власної доброти. Схлипуючи, ми обнялися з дітьми й полягали в ліжко. Шевкет міцно притисся до моїх грудей. Іноді я відчуваю, що коли він отак притискається, то зовсім не спить. Мабуть, я б і заснула тут із дітьми, але мої думки розбурхав солодкий запах варених помаранчів, який долинав знизу. Я підскочила на ліжку й розбудила дітей.

— Біжіть на кухню, нехай Хайріє вас нагодує.

Я залишилася сама. Пішов сніг. Я помолилася Аллахові, благаючи допомогти мені. Потім розгорнула Куран-и Керім і перечитала слова сури «Алі Імран»[133] про те, що загиблих на праведній стезі Аллах забирає до себе, й мені стало спокійно на душі за чоловіка-небіжчика. Чи показував батько Карі останній досі незавершений малюнок, зображення нашого падишаха? Я чула: ця робота настільки реалістична, що той, хто гляне на малюнок, відразу перелякано відводить зір, бо йому здається, ніби подивився падишахові просто у вічі.