Голодні ігри

— Я одягаю їх на руки.

Я згадала, які тут холодні ночі.

— Спи зі мною у спальному мішку, якщо, звісно, хочеш. Він достатньо великий для двох.

Після такої пропозиції обличчя її засяяло. Гадаю, вона на таке й не сподівалася.

Ми вибрали годящу гілку і вмостилися на ніч саме тоді, коли почав грати гімн. Цього дня смертей не було.

— Руто, я прийшла до тями вчора. Скільки ночей я проґавила?

Звуки гімну повинні заглушити мої слова, але я все одно шепотіла. Навіть з осторогою прикрила губи долонею. Не хотіла, щоб глядачі дізналися, що я збираюся говорити про Піту. Наслідуючи мене, Рута зробила те саме.

— Дві,— відповіла вона. — Дівчата з Округів 1 і 4 загинули. Залишилося десятеро.

— Трапилося щось дивне. Принаймні так мені здалося. Можливо, цього й не було насправді: отрута мисливців-убивць почала діяти, і мені все привиділося, — мовила я. — Пам’ятаєш хлопця з мого округу? Піту? Гадаю, він урятував мені життя. Але він був із кар’єристами.

— Він уже не з ними, — сказала Рута. — Я шпигувала за їхнім табором біля озера. Вони повернулися, перш ніж почали марити. Але його там не було. Можливо, він справді врятував тебе і тому був змушений тікати.

Я не відповіла. Якщо Піта мене врятував, то виходить, що я знову йому заборгувала. Тепер буде не так легко з ним розрахуватися.

— Якщо він справді виручив мене, то, мабуть, це входило в його плани. Він, певно, хоче, щоб люди й надалі думали, ніби він у мене закоханий.

— А, — мовила Рута і замислилася. — Мені здалося, що то була не гра.

— Звісно, що гра, — сказала я. — Він вигадав це разом із нашим ментором.

Тим часом гімн закінчився, і небо стемніло.

— Давай випробуємо окуляри.

Я витягнула окуляри й одягнула їх. Рута не жартувала. Я бачила все — від листочків на деревах до скунса, який повільно скрадався серед кущів за добрячих п’ятнадцять футів звідси. З такої відстані я б могла підстрелити його, якби захотіАа. Я будь-кого могла б підстрелити.

— Цікаво, в кого ще є такі окуляри, — мовила я.

— Кар’єристи мають дві пари. У їхньому таборі біля озера є все, — сказала Рута. — Вони такі сильні.

— Ми також сильні,— відповіла я. — Просто наша сила в іншому.

— Ти сильна. Ти вмієш стріляти, — мовила вона. — А що вмію я?

— Ти можеш забезпечити себе харчами. Хіба ні? — запитала я.

— їм харчі не потрібні. У них є все, — відповіла Рута.

— А уяви, якби в них не залишилося нічого. Уяви, якби всі їхні запаси зникли. Скільки часу вони протягнуть? Я маю на увазі тут, на Голодних іграх…

— Але ж, Катніс, вони не голодні,— сказала Рута.

— Ні, не голодні. Ось у чому проблема, — погодилася я.

І вперше за весь час у мене з’явився план. Не план захисту чи втечі, а план нападу.

— Руто, гадаю, нам час виправити ситуацію.