Балтазар прибуває в понеділок

— Отже, спочатку у вас було відчуття, що ваша наречена була чимсь залякана?

— Так. Ніби чогось боялася, що мало трапитися.

— А потім?

— А потім вона мала вигляд дуже нещасної.

— Як це нещасної?

— Я й сам не знаю як. Може, в розумінні такого відчаю, що його не можна позбутися.

— Ви не намагалися поговорити з нею?

— Аякже! Навіть кілька разів. Та щоразу Нора ставала злою, дорікала, що я її тероризую, а то раптом починала плакати і заспокоювалася лише тоді, коли я обіцяв їй, що не буду її більше ні про віщо питати… Може, ці зміни почалися, відколи їй одного разу подзвонили…

— Як подзвонили?

— Якось я зайшов до неї. Вона вже одягалася, щоб іти зі мною до театру, як раптом задзеленчав телефон. Я підняв трубку. З того кінця проводу жіночий голос спитав, чи можна поговорити з Норою? Я попрохав трохи зачекати й покликав Нору. Коли Нора її почула, вона так зблідла, наче мала от-от знепритомніти. Я..навіть схопився з місця, щоб її підтримати, але вона поклала трубку. «Хто це був?» — запитав я її. «Колега з роботи», — відповіла вона. «Якась погана новина, Норо?» — «О ні!» — «Однак якби ти могла тоді побачити себе в дзеркалі, люба», — наполягав я. «І що ж, якби я побачила себе в дзеркалі?»— спитала вона з якоюсь удаваною байдужістю. «Норо, ти зблідла, ніби от-от мала знепритомніти». — «То, мабуть, тому, що я ненавиджу оту негідницю». Вона мене зовсім не переконала. Мені здавалося неможливим, щоб жінка з таким голосом була негідницею.

— З яким голосом?

— Голосом… Голосом… Ось, прошу, я не в змозі описати голосу тієї колеги. Голосом…

— Може, чарівним голосом? — намагався вгадати Дуку.

— Чудово! Це й є те слово, якого я не міг ніяк згадати. У її — колеги був дійсно чарівний голос. Потім ми пішли до театру. Під час вистави Нора думала щось своє, а коли зводила погляд на мене, я читав у її очах німий відчай. Відчував, що вона нещаслива, дуже нещаслива. Мені було неймовірно жаль, що я не можу їй допомогти.

— А чому ви думали, що ви не зможете їй допомогти, якщо вам була невідома причина, яка робила її такою нещасливою?

Матей Корбяну здивовано подивився на нього.

— Чому ви мене про таке питаєте? Запідозрюєте мене в нещирості?

— Зовсім ні, товаришу Корбяну. Я лише намагаюся допомогти вам, щоб ви змогли. проаналізувати глибше ваші почуття.

Кілька хвилин здавалося, що Матей Корбяну міркує над тим, що сказав Дуку.

— Дуже дивно! Лише тепер, коли я вам розповідаю про той вечір, я розумію, що фактично тоді я не усвідомлював, що мої почуття до неї були жалощами від того, що я не міг їй допомогти. Розумієте, що я хочу сказати, товаришу майор?