Балтазар прибуває в понеділок

ЗАЯВА

Я, нижче підписаний, доводжу до вашого відома: увечері шістнадцятого серпня йшов дощ. Я був тоді на вулиці Філіті й сховався у під'їзді будинку номер дванадцятий, чекаючи, поки дощ перейде. Стояв на порозі вхідних дверей і дивився. Мені подобається спостерігати дощ, хоч я вже й не дитина. Раптом на розі вулиці Вікторієй зупинилось таксі. З нього вийшла якась жінка, Я не помітив, чи вона гарна, бо вже посутеніло. Але знаю певно, що була молода. Цуже швидко пішла вона в напрямі до мене. Я вже подумав, що вона тут живе. Та де там. Погляньте, що трапилося. Вона пішла під ворота майже навпроти будинку, в якому я сховався, й залишилася там чекати. Я стою й дивуюся: мабуть, вона шпигує за своїм чоловіком, який, може:, пішов до іншої жінки. Стою я так і чекаю, що ж буде далі? Вже й стомився я стояти і пішов сів на сходах на другий поверх. Ага, щоб не забутите під’їзді було темно, мабуть, перегоріла лампочка. Не знаю, скільки хвилин я відпочивав. Може, п'ятнадцять, а може, й двадцять. Раптом чую кроки й бачу — заходить жінка в плащі з накидкою. Я гадав, це хтось із тих, що тут живуть. Та де там! Вона відчинила одну з поштових скриньок й сунула туди конверт. Потім пішла. Правду кажучи, це мене не здивувало: я подумав, що вже пізно і жінка не хотіла турбувати людину, якій адресовано листа. Хотів уже встати й піти, як знову почув кроки. Дивлюся ночам не вірю: це була жінка, яка приїхала в таксі й стояла під порталом через дорогу. 1 от вона пішла просто до скриньки, куди було кинуто конверт, забрала його й пішла. «Еге, — подумав я, — та тут щось не те». Хочу сказати, що я за своєю натурою трохи детектив. Подумав собі: «Ану, подивлюся, що це за панійка!» Встав і вийшов на вулицю, щоб прослідкувати за нею. За той час жінка досягла рогу вулиці Вікторієй. Коли і я прийшов туди, то її не побачив. Я зрозумів, що вона зайшла до поштамту. Я теж туди. «Вона зайшла, щоб подзвонити», — подумав я і не помилився, вона дзвонила з автомата. Я швидко зайшов до сусідньої кабіни, намагаючися почути, що вона говорить. Та спіймав облизня! Вона говорила тихо, ніби знала, що я підслуховую, і я не чув жодного слова. Вона говорила дуже недовго, можи з хвилину. Коли пішла, я теж за нею. Раптом бачу, вона зупиняється біля ліхтаря, виймає з сумочки дзеркало й дивиться. Відчула, негідниця, що я слідкую за нею, й хотіла переконатися.

Я стишив ходу, але не зупинився. Вона, витерши обличчя хустинкою, продовжувала шлях. Та тепер вона йшла дуже повільно. Хотіла, щоб я її перегнав. Мені ж зовсім цього не хотілось. Раптом зупиняється, повертається обличчям до мене й чекає. Коли я підійшов, вона мені каже: «Як вам не соромно, пане, мене переслідувати? Чи ви ніколи не бачили самотніх жінок?» Що я міг сказати? Що я трохи детектив і мені цікаво було її вислідити! Ні! Одразу ж удав дурня: «Прошу пробачити, я гадав, що ви одна з отих самих». — «А хіба, пане, в наш час вони ще трапляються?» — «Та, одна-дві на насіння ще є», — відповів я.