Листя землі. Том 1

І вийшла в сад, коли він лагодив гойдалку, сама пані Дарина, бо Марусина їй сказала. Вийшла в сад пані Дарина і мовила до Кузьми замислено: «Знала я, парубче, трохи батька твого, Нестора Терпила, Семирозумом між людей прозваного. Вельми інтересна людина був. Радію сьогодні, що у нього син такий ручий». І дивно було Кузьмі, що розмовляє вона геть по-сільському, хоч пані і з роду панського. Бо всі пани і грамотники, яких він чув, по-вченому розмовляли. І постелила йому Марусина в комірці біля кухні, а сама самовар гостям побігла подавать. Але не лягав ще він, бо з Марусиною не наговорився. І прибігла Марусина скоро: «Тебе пани у світлицю кличуть, хочуть про щось розпитать». І повела його коридором до зали.

І поріг він переступив. Велика гасова лампа, такої ще ніколи не бачив, ані в учителя в Радулі, ані в отця Олександра, якому поличку для книг робив, як сонце сяяла над столом, а вікна завішені. І накурено в залі. Навколо столу з самоваром сиділо багато панів та, пань. І розмовляли вони поміж себе сільською говіркою, і чудувався з того Кузьма. І мовила пані Дарина: «Ось природний мужик, про долю якого ми так піклуємося. Запитайте у нього, що йому найперше потрібно: земля, воля чи мова рідна? Бо на цьому, боюся, колись ми дуже підковзнемося». Але мовчав Кузьма, бо не знав, що казать. Тоді підійшов до нього пан з пахучою цигаркою, у скельцях із золотими обідками: «Ну, парубче, не соромся, скажи, чого тобі нині найбільше бракує для щасливого життя-буття». І сказав Кузьма: «Калі б земельки було удосталь, дак можна було б рабіть і жить». — «А скільки ж тобі землі треба, парубче?» — запитав пан. «Дак скольки обробити зможу, а рабіть я люблю». — «Добре, парубче. Гадаю, ти розумієш, що земля з неба нам не впаде, її треба у когось забрать і тобі віддати. Ось у мене земля з діда-прадіда, батьком моїм у спадок мені передана. Та хіба не гріх буде моє у мене одібрать і віддати тобі?» — «Гріх, пане, чуже брать, се правда, — відповів по хвилі Кузьма. — Але хіба не гріх, калі в нашої баронеси землі стольки, що й за день не обійдеш, і не робить яна коло землі, а у нас із матір'ю тольки латочка біля хати?» І нічого більш не сказав пан, заговорив до інших панів. Кузьма вклонився, відступив за поріг, і ніхто його не затримував.

Уранці одвела Марусина Кузьму на причал і квиток помогла купить. Як ішов він по сходнях, світ хилитався, а Марусина залишилася на березі, і було страшно. А вже як притулився на кормі, поміж мішків з картоплею, та загув другий гудок, та ударив дзвін на причалі, та рушив пароплав, — заспокоївся Кузьма. Десь унизу гуркотіли машини, і подумки розмовляв з ними Кузьма, як із живими, дивуючися силі їхній. І плив Кузьма на пароплаві день усенький і ніч, а як задніло і випливли на дніпровську воду — забовваніли на обрії гори київські, а на горах собори з банями золотими, усе, як мати розказувала. І дивувався він майстровитості людей, які на таку красу спромоглися. Учора серед дня, а було вітряно і хмарно, тіні від хмар без сліду бігли по зеленій отаві лугів на берегах Невклі, і він думав: «Ось і людяки одне за одним, коліно за коліном від сотворення світу і досі ковзають по землі і зникають без сліду невідь-де. А де — хіба що отець Олександр знає, бо в книгах святих вичитав. Отак і моя, Кузьми Терпила, тінь ковзне по життю і розтане в далечі далекій, і не буде її». А сьогодні дивився на собори київські, що підпливали все ближче, виростаючи в очах, і вже інак думав: «Були колись на землі людяки, що їхні майстровиті руки і розумні голови навіки пам'ять про себе зоставили».

А як ступив на вулиці київські, побачив: золотоголові собори — лише острови в людському морі, а між них вирують натовпи. І питався він у людей, чи не знають вони сестри його Оксани, що за Устимом Волохачем, а родом вони обоє з Пакуля. Але сміялися з нього, бо Київ місто велике, а в Києві революція. Тоді дістав папірець, на якому рукою Устимовою адресу було написано. І показували Кузьмі, куди іти, і пішкував він через усе місто, від юрми до юрми, від мітингу до мітингу на Лук'янівку. І несли люди прапори та стрічки краму з вималюваними на стрічках словами, а Кузьма ніс скриньку з інструментом столярським. Ніколи ще не бачив він стільки людей, до гурту зібраних, і думав: «А скольки ж їх на білому світі, людяк, і кожне хоче жить».

А як побачив сестру Оксану з дитям на руках на порозі хижки над яром, кинувся до неї, наче тонув і землі раптом торкнувся. Хоч була Оксана по-міському вбрана і чужувата з лиця, бо одвик, не бачив давно. І не здивувалася Оксана з яві братовій, а питала про Устима, чи ніде не бачив, як ішов містом. А він, якби і стрів, не впізнав би Устима в такому стовковиську. «Дак стріляють, а йон десь там», — тривожно казала Оксана. Аж тепер зрозумів, що то гухкає в кам'яних нетрищах, які щойно перебрів. А думав, що то так треба у місті, що то машина якась працює. І вперше усміхнулася сумно до брата Оксана: «То машина, яка жисті людські перемелює».