Небезпечний утікач
- Автор: Вигодська Емма
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав України
- Переводчик: К. Срібна
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Небезпечний утікач». Краткое содержание книги:
В повісті Е. Вигодської «Небезпечний утікач» розповідається про вогненні сторінки історії Індії — повстання сипаїв (солдатів) і селян проти англійських колонізаторів у 50-х роках XIX століття. Книга розкриває волелюбність великого народу, його незгасаюче поривання до свободи, яке він проніс через віки важких утисків до наших днів.
Нині збулась мрія народу — він скинув з своїх могутніх плечей поржавілі ланцюги колоніалізму. Сяюче майбутнє відкривається перед прекрасною країною.
Принц знав, що Зейнаб не поступиться, що страва з куркумою, поки Зейнаб жива, кожного дня може бути піднесена і йому, і що той самий Ассан-Уллу, якщо звелить стара, ліку¬ватиме його так само, як він лікував отруєного Факіруддіна: від лікування отрута подіяла на дві години швидше.
Принц не хотів чекати…
— Терпіння, світло душі моєї! — твердив йому лікар. — Аллах великий. Ніхто не знає, коли він покличе до себе того, хто вже відзначений у книзі доль.
Поки в палаці тривало святкування, прийоми і суперечки, британці зміцнювали свої позиції. Розгубленість перших тижнів минула, слабосилий Барнард помер, полковник Вільсон, який одержав чин бригадного генерала, успішно збирав сили. Своїх солдатів мало? Шлях з Великобританії далекий? Але є старий, не раз випробуваний спосіб: добувати солдатів у сусідів. Одним платили грішми, іншим — обіцянками чи погрозами. Князьок сусіднього Непалу дав дві тисячі гурків — диких кочових воїнів. Непальці вже вийшли в похід: частина у кибитках, частина на кудлатих низькорослих конях, з саморобними щитами і списами.
Із Пенджабу, загін за загоном, прибували сікхи на своїх витривалих конях. Піхота з Кашміру, кіннотники з Белуджістану, — багатоплемінний табір за Хребтом усе ширше розкидав намети. Ночами вогняне коло багать охоплювало вже майже всю рівнину за горбами. Злішою ставала канонада, частішали вилазки сипаїв з фортеці.
Розділ тридцять другий
П'ятсот рупій за голову Панді
У великому палаці резиденції, біля фонтана, Інсур допитував полонених.
Їх було багато після великої нічної вилазки за стіни міста. До фонтана, непевно ступаючи, вийшов поранений у руку солдат індієць. Він зніяковіло дивився на Інсура, чекаючи запитань.
— Полк? — спитав Інсур.
— Сімдесят четвертий, — відповів полонений. — Пенджабської піхоти.
— Давно у саїбів?
— Кілька тижнів. Пригнали з Лахора.
Інсур глянув на полоненого. Молодий, дуже молодий і дуже виснажений, — очевидно, тільки недавно взяли з села.
Темний провал, схожий на синій трипелюстковий лотос, — слід пендзинської виразки, — спотворював щоку юнака. Він стояв блідий, не підводячи погляду.
— Як же ти пішов проти своїх? — запитав Інсур.
Сипай затремтів.
— Офіцери погрожували нам! Пістолет у спину, і гнали вперед. «Нехай ідуть у бій першими! — кричали. — Під кулі, проти своїх же панді».
— Що? — спитав Інсур.
— Проти своїх же панді!..
— Так! Так! Вони всіх повсталих сипаїв називають «панді», — підхопили інші.
— Саїби кажуть, — несміливо говорив далі полонений юнак, — що тут, у Делі, переховується перший Панді, з першого повсталого полку, і ніби цей Панді не людина, а диявол.
— Он як? — сказав Інсур.
— Так, так, саїби кажуть: він великий і страшний диявол чи перевертень з сталевими зубами… і немовби його петля не бере. Так що повісити його неможливо.
— Його можна тільки розстріляти з гармати!
— Ходсон-саїб прискакав у табір, — втрутився кінний полонений. — Він пообіцяв велику нагороду тому, хто піймає цього Панді й приведе до нього живого.
— П'ятсот срібних рупій!..
— Ого! — Інсур посміхнувся. — Дорого ж вони цінують цього Панді.
— Вони дуже злі на нього.
— На всіх панді злі саїби!
— Їм не пробити ваших міцних стін.
— Людей у них тепер багато, а великих гармат немає.
— Вони чекають їх з Пенджабу. Вся надія саїбів на ці гармати.
— Велика колона облогових гармат скоро прийде з Лагора, — квапився виговоритись перший полонений. — «Он коли, — кажуть саїби, — ми проб'ємо, нарешті, пролом у високих стінах Делі й підемо штурмом на місто».
Тінь упала на лице Інсура.
— Так. Важливі новини. — Він помовчав. — Можеш іти. В нашому лазареті тобі перев'яжуть руку.
Полонений побрів на терасу, підтримуючи поранену ліву руку.
«Отже, тут не вбивають полонених? — думав він. — А саїби запевняли нас, що панді розправляються з усіма, не розбираючись».
Він увійшов у лазарет. Жінка, пов'язана білим, погасила бронзовий світильник — уже розвиднілось — і вказала пораненому на ліжко.
«Виходить, тут не тільки не вбивають полонених, а навіть лікують? — продовжував дивуватися юнак. — Навіщо ж нам брехали саїби?»
Там, у таборі англійців, поранені з тубільної піхоти по багато днів валялись на голій землі, без навісу, на сонці, і ніхто не подавав їм допомоги.
Індієць санітар приніс корпію, бинти, приготував мазь.
— Зараз прийде наш хакім, він тебе перев'яже.