Небезпечний утікач
- Автор: Вигодська Емма
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав України
- Переводчик: К. Срібна
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Небезпечний утікач». Краткое содержание книги:
В повісті Е. Вигодської «Небезпечний утікач» розповідається про вогненні сторінки історії Індії — повстання сипаїв (солдатів) і селян проти англійських колонізаторів у 50-х роках XIX століття. Книга розкриває волелюбність великого народу, його незгасаюче поривання до свободи, яке він проніс через віки важких утисків до наших днів.
Нині збулась мрія народу — він скинув з своїх могутніх плечей поржавілі ланцюги колоніалізму. Сяюче майбутнє відкривається перед прекрасною країною.
— Хто вам сказав це?
— Один старий на базарі.
— І ви знаєте цього старого?
— Ні! — обізвались голоси. — Ні, ні, він недавно в нашому місті… Ми його не знаємо.
— І вірите якомусь чужинцеві? — ще дзвінкіше закричала Лела. — Вірте краще своїм очам!..
Вона розчинила двері будинку на дві половини.
Кілька чоловік заглянуло всередину.
— Ні! Там нікого немає! — пролунали голоси.
Та Лела не відступала.
— Дивіться краще! — кричала вона. — Хіба наші браміни стануть переховувати англійців? Вони ненавидять їх так само, як ви, мусульмани, і ще більше. Хіба у нас, індусів, саїби не морили голодом дітей, не виганяли наших батьків у чужі землі так само, як і у вас? Хіба в наших храмах на голови саїбів весь народ не накликає чуму, виразки і всіляку погибель?
— І сліпоту, і спазми, і трясучу хворобу!.. — підхопили в натовпі. — Ми молимося за це і в нашій мечеті…
— Будь вони прокляті, губителі наших дітей!.. — заплакала жінка в серпанковій чалмі.
— Дівчина каже правду! — обізвався літній мусульманин. — Яка людина в нашій країні — хай вона буде індусом чи магометанином — з своєї волі дасть притулок офіцеру ферінгів? Ідіть з миром, люди!.. Тут немає наших ворогів.
Натовп розступився.
Лела вивела Дженні з тихої вулиці на широку площу. Вони перейшли напрямки площу й звернули в бічну вулицю. І тут Дженні побачила того самого старого, у високій шапці, який заглядав у її вікно вранці. Він стояв у кінці вулиці й дивився на них.
Дженні зупинилась.
Старий одразу звернув у якийсь провулок.
— Той самий! Той самий старий! — прошепотіла Дженні.
— У високій шапці? Білі виразки на щоках? — спитала Лела.
Страх, справжній страх проступив у очах дівчини. Але вона відразу поборола себе.
— Ходімо! — сказала Лела.
Вона провела Дженні безлюдними провулками у великий сад, звідти — у двір європейського будинку. Це був дім англійської резиденції, зайнятий повстанцями.
— Тут стоїть наша сторожа, — сказала Лела.
Вона ввела Дженні в низеньку бамбукову хатинку, що притулилася до південної стіни двору.
— Тут ти житимеш.
Дженні оглянула порожню кімнату, застелену трав'яними доріжками.
— Скільки ж мені доведеться тут пробути? — спитала Дженні.
— Війна закінчиться, тоді ми тебе обміняємо на наших полонених, — пояснила Лела.
— Обміняють? Мене? На індійців? — збентежено спитала Дженні. — Хіба мене можна обміняти на індійця?! Я британська піддана.
Дженні одразу злякалась того, що сказала. Кров прилила до смаглявого личка Лели, очі дивно звузились і потемніли, вона ступила вперед.
— Британська піддана?.. — вся тремтячи, повторила Лела. — Твої британські піддані палять села, вішають голодних, віддають нам міста і села, тікають, кидаючи зброю. Вони — боягузи. А наші індійці б'ють твоїх британців, де тільки їх не зустрінуть, звільняють міста, виганяють насильників, дають хліб голодним. Десять твоїх британських підданих не варті й одного індійця… А ти… Я й не знала, що ти така!..
Лела з презирством дивилась на Дженні.
— Я — дочка полковника. Ти не смієш! — сказала Дженні.
— Тебе б і рятувати не треба… — Лела одвернулась, хитаючи головою.
Дженні заплакала.
— Що мені робити?
— Замовкни! — сказала Лела. — Залишайся в цій хатинці, тебе тут ніхто не скривдить. Посидь, дізнаєшся, які наші індійці і які твої британські піддані.
Мов сама не своя, блукала Лела того дня вулицями Делі.
«Старий тут! Чого він прийшов у Делі? Що йому тут треба?»
Процесія мусульман ішла через площу. Закутані в біле люди били себе в груди, падали на землю, схоплювались і крутились на місці.
— Ал-ла-а-ліллах-іяхсан!..
— Іяхсан-іяхсен… Ал-ла-ла!..
Лела бачила блискучі запалені очі молильників і слухала їх різкі гортанні крики.
Може, це старий шепнув мусульманам, ніби індуси ховають англійців у залишеному будинку?
Народ у Делі запальний і легковірний. Досить іноді однієї маленької іскри, одного необережного слова, щоб посварити городян між собою.
«Навіщо старий прийшов у фортецю?» — не могла заспокоїтись Лела.
«Сказати батькові?.. Але, боже мій, чи батькові зараз до мене?.. У нього досить справ й без цього старого».
Розділ тридцятий
Знову шотландець
Дженні залишилася сама. Вона посиділа прислухаючись. Навколо було тихо. Здається, більше нікого не було в цій легкій бамбуковій хатинці садівника чи слуги, куди привела її Лела.