Кладовище домашніх тварин

— Сто три? — запитала Рейчел. — Боже, Лу! Ти впевнений?

— Це вірус. — Луїс намагався не помічати звинувачувальних ноток у голосі дружини. Вона була дуже стомлена. У неї був дуже довгий день сьогодні: перелетіти півкраїни з дітьми на руках. Зараз уже була одинадцята година. А день досі не закінчився. Еллі міцно спала у своїй кімнаті. А Ґейдж лежав на їхньому ліжку в напівпритомному стані. Годину тому Луїс дав йому «Ліквіпрін»[97]. — Аспірин зіб’є йому температуру до ранку, люба.

— А ти не даси йому ампіцилін чи щось таке?

Луїс терпляче відповів:

— Якби у нього був грип або стрептококова інфекція, то дав би. Але в нього цього нема. У малого вірус. А всі ці штуки нічогісінько не вдіють проти вірусу. Від них тільки посилиться діарея та зневоднення.

— Ти впевнений, що це саме вірус?

— Якщо тобі моєї думки недостатньо, — гаркнув він, — прошу до діагностування!

— Не кричи на мене! — обурилася Рейчел.

— Я на тебе не кричав! — на тих же тонах відповів Луїс.

— Ти кричав, — почала Рейчел. — Ти кри-кри-кричав. — Її рот скривився, і вона прикрила обличчя долонями. Луїс побачив великі темні мішки під її очима, і йому стало дуже соромно.

— Вибач, — він сів біля неї. — Боже, не знаю, що зі мною таке. Вибач, Рейчел.

— Та нічого, все гаразд, — вона вимучено посміхнулася. — Пам’ятаєш, як ти казав колись? «Поїздка була собачою». А я боялася, що ти розлютишся, коли зазирнеш у шафу Ґейджа. Я вирішила сказати тобі про це зараз, поки тобі ще соромно переді мною.

— А чому я маю розлютитися?

Вона знову вимучено посміхнулась:

— Мої батьки купили йому з десяток нових светрів. Сьогодні він якраз був у одному з них.

— Я помітив, що у нього щось новеньке, — коротко відповів Луїс.

— Я помітила, що ти помітив, — сказала вона і смішно насупила брови. Луїс розсміявся, хоча йому було зовсім не до сміху. — І шість нових суконь для Еллі.

— Шість суконь! — він старанно намагався придушити крик. Луїс раптом розізлився. Він і сам не знав, чому йому так боляче. — Рейчел, чому? Чому ти їм дозволила? Нам же не потрібно… Ми самі можемо….

Він замовк. Лють позбавила його слів. На якусь мить він пригадав, як ніс мертвого кота Еллі через ліси, перекладаючи поліетиленовий пакет з руки в руку… А в цей час Ірвін Ґолдман, цей брудний старий хер з Лісового озера, займався тим, що намагався купити любов його дочки своєю чортовою чековою книжкою.

На хвильку йому здалося, що зараз він закричить: «Він купив їй шість суконь, а я повернув її грьобаного кота з мертвих, ну і хто більше любить її?»

Та слова померли, так і не встигнувши народитися. Він ніколи не скаже нічого подібного. Ніколи.

Рейчел м’яко доторкнулася до його плеча:

— Луїсе, їм так хотілося це зробити. Вони люблять дітей, але дуже рідко їх бачать. А ще вони старіють… Навряд чи ти б зараз впізнав мого батька… Правда.