Звичайна вдячність

— Як ти, Джейку?

— Ніби нічого, — я спостерігав, як мурашки безтямно повзають поміж руїн.

— Майже не бачив тебе останніми днями.

— Спекотно, — такою була моя відповідь. Та, правду кажучи, мені нікого не хотілося бачити. Я дуже сумував за Аріель, біль обпікав душу. Нічого не відчував, окрім порожнечі, і боявся, що будь-якої миті сльози хлинуть рікою. Мені не хотілося, щоб хтось побачив мене таким.

— Може, вип’ємо чогось холодненького? Візьмемо мій мотоцикл і гайнемо до крамнички Голдерсона?

Прогулянка на Гасовому мотоциклі завжди була приємною розвагою. Я так утомився від гнітливої темряви будинку, відлюдькуватості Джейка та тривоги, яка сповнювала все навкруги, що, певна річ, погодився.

— Як гадаєш, Джейк захоче приєднатися?

— Ні, він воліє лишень сидіти в нашій спальні й лютувати, — похитав я головою у відповідь.

— Не заперечуватимеш, якщо я запитаю?

Я стенув плечима і знову затицяв палицею у мурашиний горбик.

За кілька хвилин Гас повернувся без Джейка. Я був упевнений: брат попросить його відв’язатися, проте Гас пояснив, що братові хотілося побути самому. Він легенько вщипнув мою руку і запропонував:

— Ходімо, Френкі, трішки покатаємося.

Ми не одразу поїхали до Голдерсона. Спочатку вирушили за місто й гасали польовими дорогами. Навколо стелилися високі кукурудзяні поля, що тяглися далеко вперед до самісінького обрію. Спекотне сонячне сяйво вкривало сріблом листя рослин, яке виблискувало, наче хвилі безкінечного оксамитового океану. Ми занурювались у прохолодну тінь низин, де притоки річки бігли під листяним куполом із тополь, черемх та беріз. Піднялися не вершечок гребня, що визначав південну межу долини, а під нами простягалася земля, сповнена очікувань на хороший урожай. Річка обережно окреслювала ґрунти, її води несли багатство й достаток. І хоча я звинувачував річку в загибелі Аріель, я зрозумів: її вини тут нема.

Сидів на задньому сидінні, омитий вітром, сонцем та красою природи. Тієї миті стало значно легше, можливо, вперше з моменту зникнення Аріель. Я не хотів повертатися, хотілося взяти цей великий мотоцикл і втекти з Нью-Бремена назавжди, але Гас повернув до міста. Його мотоцикл марки «Індіан» під’їхав до крамнички Голдерсона; заглушили мотор, я зістрибнув із заднього сидіння, і ми зайшли.

За прилавком стояла Корнелія Лундґрен, вона розливала шипучу содову. Я трохи її знав — вони товаришували з Аріель. Важка й дебела, побачивши мене, вона запанікувала. Не знала, що мені сказати, тому так і стояла мовчки.

— Нам кілька келихів содової, — попросив Гас. Ми всілися на високі стільці. — І перевірте, щоб усе було як слід.

Голдерсон визирнув з-за аптечного віконця і нахилився до прилавка:

— Шипучка за рахунок закладу, — звернувся він до Корнелії. Поглянув на мене й мовив: — Френку, мені шкода. Таке жахіття.

— Дякую, сер, — відповів я йому. Ми сиділи й чекали, поки принесуть замовлення.