Трудівники моря
- Автор: Гюго Виктор
- Год: 1866
- Язык: украинский
- Переводчик: Степан Пінчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Трудівники моря». Краткое содержание книги:
Переклад з французької, примітки та післямова Степана Пінчука.
— Бласкіто слухатиметься пасажира?
— Якщо море слухатиметься Бласкіто.
— Йому добре заплатять.
— Гроші — грошима, а вітер — вітром.
— Що так, то так.
— Людина з грошима робить усе, що може, бог із вітром робить усе, що хоче.
— Чоловік, який збирається виїхати з Бласкіто, прибуде сюди в п'ятницю.
— Гаразд.
— У який час прибуває Бласкіто?
— Вночі. Вночі припливаємо, вночі відпливаємо. Море — наша жінка, а темна нічка — рідна сестра. Жінка, трапляється, зраджує, а сестра — ніколи.
— Отже, все вирішено. Прощавайте, хлопці.
— На добраніч. А чарчину горілки на дорогу?
— Дякую.
— Це вам не наливка.
— То ви дали мені слово.
— Мене звати — «Чесне слово».
— Прощавайте.
— Ви джентльмен, я — рицар.
Безперечно, такою тарабарщиною могли говорити тільки чорти. Хлопці не стали слухати далі — стрілою помчали геть. Малий французик біг попереду: він теж нарешті все збагнув.
Наступного тижня у вівторок сьєр Клюбен знову привів Дюранду в Сен-Мало.
«Тамоліпас» усе ще стояв на рейді.
Сьєр Клюбен, пахкаючи люлькою, спитав господаря «Готелю Жана»:
— Коли ж відчалює врешті цей «Тамоліпас»?
— Післязавтра, в четвер, — відповів той.
Того вечора, попоївши за столом прибережних дозорців, супроти своєї звички сьєр Клюбен вийшов після вечері з дому. Ось чого його не було в конторі Дюранди, і він не взяв на борт майже ніякого вантажу. Цей вчинок був надто примітним як на таку сумлінну людину.
— Здається, він кілька хвилин гомонів зі своїм старим приятелем міняйлом.
Повернувся він години через дві з половиною після того, як на ногетській дзвіниці пробив сигнал гасити вогні. Цей бразільський сигнал подають о десятій годині. Значить, була вже дванадцята ночі.
VI
Жакресада
Років сорок тому в Сен-Мало був провулок, який називали Кутанше. Тепер від нього не залишилося й сліду: його знесли під час робіт по благоустрою міста. Там стояло два ряди дерев'яних будинків, похилених один до одного, розділених стічним рівчаком, — він і називався вулицею. Пішоходи пробиралися по ній, широко розставляючи ноги, щоб не вступити у воду, натикаючись головою на будинки праворуч і ліворуч. У цих ветхих спорудах нормандського середньовіччя майже людські профілі, чи не кожне руйновище скидається на відьму. Нижні поверхи начеб вдавлені всередину, висунуті вперед верхні, ламані острішки, залізні прикраси, які стирчать з усіх боків, прикидаються губами, підборіддями, носами і бровами. Слухове вікно — око, до того ж підсліпувате. Потріскана, поросла мохом стіна — щока. Будинки нахиляються лобами один до одного, начеб змовляються вчинити якийсь злочин. Прадавні назви — розбійницьке гніздо, вертеп, кишло — так чи інакше пов'язані з цими зразками архітектури.
Один із будинків провулка Кутанше — найбільший, найпомітніший і найславетніший — називався Жакресадою.
Жакресада була притулком для безпритульних. Скрізь у містах, а в портових особливо, крім звичайних людей, є покидьки суспільства. Це такі темні особистості, що не раз саме правосуддя не може встановити, хто вони такі. Дармоїди, які нічого не роблять, верткі ловці випадку, шарлатани і шахраї, які повсякчас випробовують своє щастя; усі види брудного лахміття і всі способи його носити; невдахи-комбінатори, моральні банкроти, жалюгідні життя, які програли свій останній білет, людці, потерпілі в дрібних махінаціях, і дрібні злодюжки, що зазнали цілковитого краху (бо великі майстри злодійської справи, що працюють зі зломом, ширяють у повітрі й на землю не падають), майстри і майстрині зла, негідники й негідниці, сумління, витерте до дірок, і подерті лікті, крутії, що опинилися в злиднях, мерзотники, які не добилися багатства, всі, хто зазнав поразки в соціальному поєдинку, голодуючі, що колись були зажерами, дрібнота із злочинного світу, жебраки в прямому й переносному значенні цього слова — ось хто були ці люди. Людський розум тут представлений в худоб'ячій подобі. Це гноїще душ. Усе це нагромаджується в якомусь одному куті, куди зрідка сягає помах мітли, що називається поліцейською облавою. Таким кутком у Сен-Мало була Жакресада. В подібних лігвах не знайдеш непроторенних злочинців, бандитів, грабіжників — цього страшного породження темноти й нужди. Якщо й попадеться вбивця, то це озвірілий п'янюга, тутешні крадії не сягають рангом вище, ніж звичайний кишеньковий злодюжка. Тут зібрані скорше плювки суспільства, ніж його блювотина. Тут волоцюги, а не насильники. Але довіряти їм не можна. На цій останній стадії людського падіння трапляються несосвітенні лиходії. Якось, закинувши сіті в Епісьє, — а для Парижа він був тим самим, що Жакресада для Сен-Мало, — поліція зловила Ласнера.