Трудівники моря

А далі, за цими ногами, очі розрізняли у напівтемряві людські постаті, тулуби, голови, безживно витягнуті тіла, людський мотлох обох статей, перемішаних між собою в смердючім гнойовищі, — вкрай жалюгідна людська потолоч. Спальня була відкрита для будь-кого. Платня — два су на тиждень. Ноги тих, що спали, впиралися в колодязь. У грозові ночі дощ заливає ноги; в зимові ночі сніг засипав тіла. Що ж це були за люди? Невідомі. Вони приходили сюди звечора, а вранці вже їх не було. Наш соціальний лад породжує таких нічних духів. Дехто з нещасних прокрадався на одну ніч, щоб не платити. Більшість із них весь день нічого не їла. Всі види розпусти, підлоти, зарази, відчаю, спільний сон у знемозі на спільному ложі з болота. Сновидіння цих душ також були добрими сусідами. Хмуре місце побачень, де люди кишіли й змішувались у смердючих випарах; втома, знемога, п'яний чад, цілоденні злигодні без шматка хліба, без променя надії, мертвотна блідість заплющених повік, докори сумління, невтоленна хіть, сміття в скуйовдженому волоссі, обличчя з мертвим поглядом, а може, й гріховні поцілунки. Людська гнилизна ферментувала в цьому огидному чані. Людей закинула в це кишло блукання лиха доля, корабель, що прийшов напередодні, звільнення з тюрми, випадок, ніч. Кожного дня доля випорожнювала тут свій кіш на сміття. Заходь, хто хоче, спи, кому спиться, говори, хто наважиться. Бо то ж було місце, де спілкувалися між собою пошепки. Кожен поспішав змішатися з іншим. Намагався знайти забуття у сні, бо ж не можна розчинитися в мороці. І брав від смерті те, що вона давала.

Люди плющили очі в спільній агонії, котра повторювалася кожного вечора. Звідки вони з'явились? Із надр суспільства, бо вони — знедолені; з житейського моря, бо вони — його брудна піна.

Не на кожного вистачало соломи. Не одне напівголе тіло лежало просто на кам'яних плитках; люди лягали виснаженими, вставали — розбитими. Завжди відкритий колодязь без огорожі й навісу мав тридцять футів глибини. В нього лився дощ, просочувались нечистоти, стікали патьоки зі всього двору. Відро, яким зачерпували воду, стояло поряд. Кого мучила спрага, пив. Кого заїдала туга, топився. Сон на гнойовищі обертався вічним сном. 1819 року з колодязя витягли чотирнадцятирічного хлопчика. «Своїм» у цьому притулку не загрожувала ніяка небезпека. На «чужих» дивилися скоса.

Чи були знайомі між собою всі ці нещасні? Тут принюхувались один до одного. Нічліжку утримувала молода, непогана з лиця жінка з дерев'яною ногою. Вона носила чепчик зі стрічками й зрідка вмивалася водою з колодязя. На світанні дім пустів, мешканці розлазилися.

У дворі від ранку до вечора греблися в гною півень і дві курки. Двір перетинала горизонтальна бантина на стовпах, дуже схожа на шибеницю, яка цілком пасувала б до такої обстановки. Досить часто зранку, якщо напередодні йшов дощ, на бантині сушилося мокре і брудне шовкове плаття безногої господині. Поверх навісу, так само згинаючись підковою, тягнувся другий поверх будинку, а над ним піддашшя. Дерев'яні прогнилі сходи, протинаючи стелю, вели нагору; по хитливих східцях, грюкаючи дерев'яною ногою, непевним кроком піднімалася вгору господиня.