Відчай
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: "Криниця"
- ISBN: 966–7575–37–3
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Відчай». Краткое содержание книги:
Після шаленого успіху фільму «Сімнадцять спалахів весни», виконуючи свою обіцянку перед мільйонною аудиторією, Юліан Семенов розповів про трагічні обставини життя М. М. Ісаєва (Штірліца) після повернення на Батьківщину.
Гостросюжетний детективний роман «Відчай» (1989) хронологічно завершує серію книг про Штірліца, який з волі Центру повернувся в Росію, в Москву. Він багато років був своїм серед чужих — і от став чужим серед своїх.
— Як ви чудово розмовляєте, — Сашенька сиділа по-тюремному, заклавши руки за спину, — зовсім забута російська… Так розмовляв мій батько…
— Живий-здоровий? Чи вмер?
— Не знаю… Ми втратили одне одного під час громадянської.
(Про те, що батько її емігрував до Америки, ніхто не знав, крім Максимчика. Раніше це було не так страшно, а тепер…)
— Ну що ж, давайте я сам поміряю тиск, а потім послухаю вас… З легенями все гаразд? Туберкульозу не було?
— Ні. Так мені, принаймні, здається.
Послухавши Сашеньку, Євген Віталійович скрушно похитав головою:
— Ви хто за фахом, голубонько?
— Вчитель.
— Історик?
— Ні, літератор. Чому ви вирішили, що я історик?
Євген Віталійович надів на ніс пенсне, очі зразу стали іншими, жорсткими, відповів з усмішкою:
— Дуже трудний предмет… Особливо історія нашої держави… Неправда точить… Гаразд… Се є — російське прикре теоретизування, щось і дещо… Почнемо ми з вами курс лікування ось з чого, голубонько… Масаж з самого раннього ранку. Потім півгодини відпочинку й нарзанна ванна… Після ванни — в ліжечко… До обіду. Потім спати… Мертва година… Не менше як сто двадцять хвилин… Після мертвої години приймемо грязь — і в ліжечко… На цей раз до ранку…
— Яке страшне словосполучення «мертва година», — сказала Сашенька. — Відпочинок, лікування, санаторій, мертва година…
— Усі претензії до лікарів-космополітів, — роздратовано відповів лікар. — Поцупили за кордоном цей вислів, абсолютно з вами згоден, безглуздо й страшнувато…
— Євгене Віталійовичу, виходить так, що я й до моря піти не зможу?
— Голубонько моя, та ви й не дійдете! — Євген Віталійович ледь повів носом, і пенсне легко впало на груди; очі знову стали добрими й трошки розгубленими. — Спочатку я вас зміцню, вітамінчиками поколю, а тоді гуляйте собі хоч весь день! До речі, пробачте, але я змушений вас запитати: що це за шрами у вас на спині?
Сашенька відповіла так, як порадив слідчий:
— Я була в полоні у біляків… На Далекому Сході… це сліди нагайок…
— Партизанили? — Євген Віталійович знову надів пенсне.
Сашенька розгубилася, до цього запитання її не готували:
— Ні… Так сталося…
— Перша жінка, яка не вміє брехати, — суворо мовив лікар. — Поздоровляю себе з таким відкриттям… Та ще ось що, голубонько… Нa ніч вам даватимуть чорнослив і маленьку чарочку коньяку, я не хотів би труїти вас бромом…
Сашенька похитала головою:
— Я тільки й мрію, як би відіспатись… Мені ні бром не потрібен, ні коньяк…
— Тут з лікарями не сперечаються, голубонько… Коньяк додасть вам бадьорості, покращить апетит…
— Я така голодна, що можу їсти п'ять разів на день!
— Даруйте, ви москвичка?.. Там же добре забезпечують… Були на дієті?
— Так… Хотіла повернути форму… Трохи перестаралась…
…Коньяк, що їй приносили, виливала в умивальник; через тиждень відчула, що подужчала; іноді, правда, підкидалася вночі й проразливо кричала від жаху: снилася камера і ті страшні жінки, які лізли до неї на нари. Лікар дозволив прогулянки; вона вже написала чотири листи Максиму Максимовичу і три Санечці; не надсилала, мріяла сфотографуватися, коли вже не буде така вимучена.
Портрет вийшов напрочуд гарний, але, як їй здалося, підретушований.
Коли вона сиділа, розглядаючи свої портретики, в двері постукали.
— Відкрито, — відповіла вона й подумала, що прийшла сестричка колоти вітаміни.
Але на порозі стояв молодик у цивільному, хоч і з військову виправкою.
— Дозвольте, Олександро Миколаївно? — спитав він. — Я порушив ваш відпочинок?
Серце їй стисло на якусь мить, але одразу відпустило, бо чоловік, який тримав руки за спиною, переступив поріг кімнати й вручив їй два розкішні букети:
— Гвоздики — від мене, троянди — від Максима Максимовича, від сина — радіограма…
Вона схопила радіограму: «Дорога мамочко, приблизно через два тижні прилечу до Москви. Я тут хворів, бронхіт, але мене підняли на ноги. Нову адресу тата знаю. Зупинюся в нього. Відпочивай як слід, рідна моя. Цілую. Саня».
Сашенька відчула, що розплачеться, підвелася:
— Спасибі вам величезне…
І заходилася ставити вазочки для квітів, непомітно втерши при цьому сльози. Це недобре — дозволяти хоч би кому там побачити в тобі те, що належить тобі одній і нікому більше.
— Олександро Миколаївно, — тим часом вів далі молодик, — я, мабуть, засмучу вас, але мене вповноважили передати вам, що полковник Ісаєв спішно вилетів за кордон… Із завданням уряду Союзу PCP… Він дуже непокоїться про ваше здоров'я… У нас є можливість передавати йому ваші листи…