Відчай
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: "Криниця"
- ISBN: 966–7575–37–3
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Відчай». Краткое содержание книги:
Після шаленого успіху фільму «Сімнадцять спалахів весни», виконуючи свою обіцянку перед мільйонною аудиторією, Юліан Семенов розповів про трагічні обставини життя М. М. Ісаєва (Штірліца) після повернення на Батьківщину.
Гостросюжетний детективний роман «Відчай» (1989) хронологічно завершує серію книг про Штірліца, який з волі Центру повернувся в Росію, в Москву. Він багато років був своїм серед чужих — і от став чужим серед своїх.
…Цього разу до приміщення МДБ вони ввійшли через під'їзд: Іванов показав посвідчення, кинувши охороні:
— Товариш зі мною, на нього є перепустка. Коли зайшли до його кабінету, із стільців підвелися троє: двоє були у формі, а один, сутулий, сивий, патлатий, — без пояса; губи сині, очі запалі, але живі, мочки вух відтягнуті, збільшені — отже, хворий.
— Це Геліович, — пояснив Іванов. — Той самий… Можете допитати його.
— Я хотів би поговорити з ним віч-на-віч.
Іванов уважно подивився на тих двох, що стояли поряд з доктором, щось, мабуть, зрозумів — те, чого Ісаєв збагнути не міг, і спитав:
— У гестапо таке прохання, зважаючи на специфіку нинішньої ситуації, задовольнили б?
— Ні, — відповів Ісаєв.
Іванов кивнув; звернувся до військових (капітан і підполковник):
— Ну що? Погуляємо по коридору, га?
Коли двері за ним зачинилися, Ісаєв спитав:
— Ви знаєте, хто я?
— Ви дуже схожі на чоловіка Сашеньки… Там багато ваших фотографій… Усі, правда, розмножені з однієї…
— Де це «там»?
— У Сашеньки. На Фрунзенській…
— Як вас звати?
— Яків Павлович.
— У чому обвинувачують?
— У шпигунстві й антирадянській пропаганді.
— На користь кого займалися шпигунством?
— Я не займався шпигунством… Ці долари залишилися в спадщину від мого дядька… Його брат виїхав до Америки перед революцією… А коли ввели Торгсин, він переказав долари, тоді дозволялося…
— З вашими доказами погодились?
— Так.
— Отже, обвинувачення в шпигунстві відпало?
— Так.
— Ви справді вели антирадянську пропаганду?
— Так…
— У чому вона полягала?
— Я зберігав і давав читати іншим книжки ворогів народу…
— Кого саме?
— Троцького й Бухаріна… Будь проклятий той день, коли мені дали ці книжки…
— Хто вам їх дав?
— Професор Шимеліович…
— Хто це?
— Головний лікар Боткінської лікарні.
— Чому він їх вам дав?
— Тому що ми з ним дуже дружили.
— В книжках є заклики до антирадянських дій?
— Я… Чому ви говорите так? Навіщо? Не треба, будь ласка! Я ж зізнався в усьому… Пощадіть мене, я ж хотів Сашеньці добра! А то вона просто загинула б, — Геліович заплакав. — Якби ви її побачили в сорок шостому! Якби побачили… Вона ніколи не любила мене… Я був вашою тінню… Вона завжди любила тільки вас…
— Вас били?
Геліович, охоплений жахом, відкинувся на спинку стільців.
— Що?! Для чого?! Чому ви так говорите?! Я не хочу!
— Як я говорю? Я просто запитую: вас били?
— Ні. Зі мною… Мене не били… Наші органи нікого не катують…
— Тоді чому ви зізналися в тому, чого не було?
— Було! — істерично закричав Геліович. — Яв усьому зізнався! Було!
— Ні в «Азбуці комунізму» Бухаріна, ні в книжці Троцького «Жовтень», які ви зберігали, немає антирадянської пропаганди. Один автор — член Політбюро і нарком-військмор, другий — редактор «Правды» і член ЦК, нісенітниця якась…
— А я категорично повторюю, що мене ніхто не бив! — знову закричав Геліович.
— Я розмовляю з вами як друг, лікарю… Я… Я вдячний вам за Сашеньку… І я хочу вам допомогти… Ви кажете, що вас не били… І що ви самі зізналися в антирадянській діяльності… Ви знали, що йдете на злочин, ховаючи в себе книжки Троцького й Бухаріна?
— Всі радянські люди знають, що це злочин… Значить, і я повинен був знати…
— Чому ви зашили ці книжки в матрац мого си… Чому ви так ретельно ховали літературу, видану в Радянському Союзі?
— Що вам від мене треба? — прошепотів Геліович. — Ну що, поясніть?! Я ніколи не відмовлюся від зізнання, за яке дають вісім років! І ні на один день більше!
— Вас зламали, — сказав Ісаєв. — Ви просто боїтеся мені відкрити правду, бо знаєте: нас тут підслуховують… Закотіть рукава! Швидко!
Ісаєв підскочив до нього, думав, що саме зараз у кабінет ввірвуться; але ніхто не ввірвався. Руки Геліовича не поколоті; людина при повному розумі, воля не паралізована. А якщо кололи в ноги? Ні, його не кололи… Судячи з того, як він підвів руки, щоб прикрити обличчя, коли я кинувся до нього, його просто били… Людина ідеї мусить витримати все, а цей нещасний, якому пообіцяли зберегти життя, підписав з ними договір на вірність… А Іван Микитович Смирнов, спитав себе Ісаєв; член Реввійськради, більшовик з дев'ятсот першого року? Чому він усе визнав на процесі Каменева? Злякався побоїв? Не вірю. Накололи чорт знає чим? Теж не вірю, хоч які там, але ж глядачі були в залі суду, вони помітили б, що підсудний психічно хворий?! Ліон Фейхтвангер писав у своїй книжці «Москва, 1937», що Пятаков, Радек і Сокольников поводились як зовсім нормальні люди, часом навіть жартували, перемовлялись один з одним, заперечували, що їх катували, хоч могли криком кричати про це… Адже Радек особисто знав Фейхтвангера, сказав би йому по-німецьки, все полетіло б шкереберть і стало б очевидним: спектакль, термідор, антиленінський путч! Чому ж він не кричав тоді? Гаразд, зламали, не знаю ще як, але їх зламали… А люди?! Глядачі?! Коли завтра на лаву підсудних посадять Клима Ворошилова і той зізнається, що був гестапівцем, цьому також повірять?!