Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— Готово. Нелегка це була головоломка. Деякі формули довелося пригадати, інші оце зараз вивести. А я вже зовсім розучився це робити. Але помилки в обчисленнях, я думаю, нема. Тепер треба пильнувати годинники як зіницю ока. Не хотілося б мені ще раз мати таку мороку. А тепер давай поїмо. Я вмираю з голоду.
Юхансен полегшено зітхнув. Це була добра ознака. Фрітьоф рідко коли думав про свій шлунок. Очевидно, в нього був зараз гарний настрій.
Лаштування в дорогу не обійшлося без пригод. Найкращий пес Баро, побачивши своїх побратимів в упряжці, готових рушити далі, раптом вирвався з ошийника і, підібгавши хвоста, кинувся навтіки. Де його шукати? Як зловити? Довелося довгенько чекати, поки втікач вернувся. Вигляд у нього був винуватий. Самотою він загинув би марно в льодовій пустелі. А так ще довго служив людям.
І знову дні за днями минали в докучливому поході. В полудень лід розмокав, вологим шаром налипав на полози і гальмував рух саней. Під ногами хлюпали калюжі, в яких відбивалися сонце і хмари. З великої зграї псів залишилося тільки дванадцятеро. Голодні, худі, з запалими боками, вони щодень більше підупадали на силі. Якось на випадково залишених біля них лижних палицях вони миттю обгризли ремінні й полотняні руків'я. Все до останнього клаптя щезло в прожерливих пельках.
Ситуація, в якій опинилися мандрівники наприкінці травня, могла б довести до відчаю наймужнішу людину. Поверхня океану все більше скидалася на велетенську шахівницю. Навколо, аж до самого обрію, тяглися білі й чорні безформні поля — крига і вода. Промоклим до пояса людям весь час доводилося петляти, повертаючись назад, обходячи широкі розводдя, проте вони невпинно йшли вперед. Місцями під лижами, не кажучи вже про важко навантажені сани, вгинався лід. А втрата хоча б одних саней була рівнозначна смертному вироку мандрівникам. Отож вони добре пильнували.
Нансен зменшив харчовий раціон, бо припаси вичерпувалися дуже швидко. Хоч як йому було прикро, але він мусив скоротити і тривалість щоденних переходів до семи годин. Як щось дуже далеке, згадувались тепер ті дні, коли вони з Юхансеном бігли на лижах за упряжками по десять, дванадцять годин. На довершення всіх бід зіпсувалася погода. Полярники вирушали в дорогу сонні, стомлені, під завивання вітру. Та тільки-но знесилені мандрівники, що вже зовсім не могли йти, ставали табором, як лід одразу ж починав приязно мерехтіти в сонячному промінні, а хмари розходилися, відслоняючи небо, ніби їх вбирала в себе блакить.
Хіба ж тут збережеш душевну рівновагу і терпеливість?
Розділ сорок другий
«Я ЗАБЛУДИВСЯ!»
На початку червня природа помогла мандрівникам вирішити, що вони мають робити. Про дальший похід не могло бути й мови. Довкола намету переливалися потоки води, приносячи з собою льодові брили. Навіть у важкій корабельній шлюпці було б ризиковано випливати, а в легкому парусиновому каяку — просто шаленством. А втім, про каяки не могло бути й мови, бо вони стали зовсім непридатні. Місцями їх подерли собаки, а місцями продірявили льодові шпичаки. Вони потребували серйозного ремонту. Остови, й ті не вціліли. А саме на ці човни мандрівники покладали тепер усі надії. Без каяків вони загинули б.
На щастя, Нансен не піддавався відчаю. «Я завжди казав, що відчай — це просто марнування часу. Я не можу собі цього дозволити. Мені ще надто багато треба зробити в житті», — часто жартував він ще в Норвегії. Отож, не гаючи часу, обидва без нарікань узялися до роботи, важкої, клопіткої.
— Хтозна, може, ще в цих каяках нам доведеться пливти у відкритому морі, — сказав якось Юхансен, насилу тримаючи в задубілих від холоду пальцях голку.
— Добрий з тебе супутник у мандрах, не пасуєш перед труднощами, — з повагою промовив Нансен, бачачи, як наполегливо працює його товариш.
— Це я з тебе беру приклад, — відповів задоволений з похвали Юхансен, жваво протягуючи крізь полотно голку.
Нерідко вони працювали по шістнадцять-двадцять годин, незважаючи на холод, голод і страшенне виснаження після тримісячного походу. Вперше відтоді, як вони залишили «Фрам», Нансен ретельно зважив сухарі й масло на сніданок. Ранковий раціон не міг перевищувати двадцяти грамів жирів і двохсот грамів хліба. «Це й так ще непогано. Було б добре, якби нам вистачило по стільки до кінця подорожі!» — зітхали обидва. Того самого дня пощастило вполювати крячка, що пролітав над ними. Але яка пожива з малої пташини для двох зголоднілих чоловіків, що з'їли б і вола!