Я віддав би життя за тебе (збірка)
- Автор: Фицджеральд Фрэнсис Скотт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-5082-6
- Переводчик: Олег Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я віддав би життя за тебе (збірка)». Краткое содержание книги:
Оповідання збірки, написані в характерній авторській манері, є тими штрихами, які зображують повну картину сміливої та безкомпромісної історії творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда.
— Я пробув там на рік довше, ніж треба було, — сказав Еммет, — і пив воду, як дурень! Чоловік, із яким я працював, додумався до того, що за двадцять років не випив ні краплі води, тільки віскі. Мав він шкіру як пергамент, був трохи підсушений — зрештою, не більш, ніж пересічний англієць.
На тлі дверей їдальні темною плямою промайнула покоївка, й Еммет озвався до неї:
— Марґерито! Чи правильно я вас назвав?
— Мене звати Марґеріллою, містере Монсен.
— Марґерілло, якщо подзвонить міс Ельза Голлідей, то я вдома. Тільки для неї. Більш ні для кого іншого. Запам’ятайте це ім’я — міс Ельза Голлідей.
— Так, сер. Пам’ятаю, як же таке забути. Я бачила її в кінематографі. Френк і я…
— Гаразд, Марґерілло, — ввічливим тоном перебив він. — Просто затямте, що для всіх інших мене немає вдома.
Дочитавши, доктор Кардіфф кількома рухами гіганта звівся й став задумливо походжати назад і вперед. Його підборіддя навперемін то спочивало на краватці, то вслід за пильним поглядом зверталося до люстри, немовби саме на ній крилися вісім років його медичної практики, щомиті ладні, як ангели-хранителі, спурхнути на допомогу. Коли Марґерілла вийшла, він знову всівся у кріслі й сплів руки так, що Емметові неясно постало в уяві стикування двох прогонів греблі в горах Гранд-Кулі[220].
— То що? — спитав Еммет. — Може, це пухлина? Якось я проковтнув шматочок гриба, гадаючи, що це креветка. Може, він учепився до мене? Знаєте, як ото жінки чіпляються. Тобто від них такого сподіваються.
— Це не рентгенівський знімок, — лагідно відповів доктор Кардіфф. Як на Еммета, надто вже лагідно. — Це кардіограма. Ото вчора я змусив вас лягти й прикріпив до вас дроти.
— Еге ж, — сказав Еммет. — Ви ще забули потяти штани на клаптики й висповідати мене наостанок.
— Ха-ха, — відгукнувся лікар таким механічним смішком, що Еммет мало не звівся з крісла, запропонувавши:
— Відчинімо вікна.
Ба, над Емметом зразу ж нависла величезна медикова постать і м’яко посадила його.
— Містере Монсен, я хочу, щоб ви сиділи й не рухалися. Згодом ми організуємо вам транспортний засіб.
Лікар кинув оком навколо, ніби сподіваючись, що десь у кутку кімнати знайдеться вхід на станцію метро або принаймні невеличкий підіймальний кран. Еммет стежив за медиком, у голові прудко роїлися думки. Був він занадто молодий, щоб піти на світову війну, виріс на оповідках про неї й більшість свого віку — тридцяти одного року — прожив на межі небезпеки. Монсен належав до тих американців, що ніби залишалися в тих часах, коли ще був фронтир-кордон, і зробили вибір — ходити, їздити вздовж тої тонесенької волосяної лінії, яка відділяє незвідане й загрозливе від безпечного теплого світу. Та чи є такий світ…
Еммет нерухомо сидів, чекаючи, що скаже лікар, і широко розплющивши гарні очі з виразом настороженості й тривоги.
— Ще на кораблі я відчув, що мене лихоманить, тому й відлежуюся в Каліфорнії. Але якщо ця картка вказує на щось серйозне, то я мушу про те знати. Не бійтеся, мене воно не зламає.
Доктор Кардіфф вирішив викласти все, як є.
— Ваше серце очевидно збільшилося до…
Він зам’явся.
— До небезпечної міри? — закінчив фразу Еммет.
— Але не до фатальної, — квапливо докинув лікар.
— Очевидна річ, адже досі чую свій голос. Ну ж бо, докторе, кажіть, що з тим серцем. Воно відмовляє?
— Годі вам! — заперечив Кардіфф. — Не можна дивитися з такого погляду. Я бачив пацієнтів, які, здавалося, й двох годин не проживуть…
— Хай йому чорт, говоріть по суті! — вигукнув Еммет. — Ось зараз я закурю, — він побачив, як стежить Кардіффове око за його простягненою рукою. — Вибачайте, лікарю, але який прогноз? Я вже не дитина. Я сам лікував людей від тифу й дизентерії. Які в мене шанси? Десять відсотків? Один відсоток? Коли і за яких обставин я покину цей прекрасний пейзаж?
— Значною мірою це залежить, містере Монсен, від вас.
— Гаразд. Робитиму все, що ви скажете. Гадаю, не рухатимусь надмірно, зовсім не питиму віскі з содовою і стримітиму вдома, поки не з’ясуємо, яка природа…
У дверях з’явилася темношкіра служниця.
— Містере Монсен, дзвонить Ельза Голлідей. Мене аж до кісточок пройняло…
Перш ніж лікар встиг двигнутися з крісла, Еммет зірвався на ноги й кинувся до телефону в буфетній.
— Що ж, ти таки знайшла вільну хвилинку, — сказав він.
— Еммете, я весь ранок думала про тебе, — але сьогодні мені треба вийти в місто. Що каже лікар?
— Каже, що я здоровий, тільки трохи перевтомився. Хоче, щоб я кілька днів перепочив. О котрій ти виходиш?
— Чи можу я поговорити з лікарем? — запитала Ельза.
— Звичайно, можеш. Що? Про що ти хочеш поговорити з лікарем?
Відчувши, що ззаду хтось прошмигнув і пішов до вітальні, Монсен сказав: «Вибач, на секундочку». Угледівши білий накрохмалений халат, він повів далі розмову:
— Так, можеш. Але зараз його тут немає. Знаєш, Ельзо, якщо не взяти до уваги тих кількох хвилин у порту, то ось уже два роки я не бачив тебе.
— Два роки — це шмат часу, Еммете.
— Не кажи так, — попросив він. — Прийди відразу, як тільки зможеш.
Повісивши трубку, Еммет знову зауважив, що в буфетній він не один. Було видно обличчя Марґерілли, а з-за її плеча визирало зовсім інше обличчя, до якого він придивлявся побіжно і байдуже, наче до чогось не більш реального, як фото на журнальній обкладинці. Округле обличчя з круглими очима належало дівчині в сіро-блакитній сукні. Зрештою, нічого особливого, ось тільки вираз на ньому, з яким дівчина дивилася на Еммета, променів такою прегарною увагою, таким зачарованим і радісним подивом, що захотілося чимось відповісти на таке. Воно не те що ставило питання: «Невже це ти?», написане на обличчях деяких дівчат. Скоріше, воно дивувалося: «Невже тебе тішить уся ця нісенітниця?» Або ж припускало: «Здається, ми партнери ось для цього танцю, — додаючи: — Я чекала його все своє життя!»
На ці запитання та твердження, що крилися в усмішці дівчини, Еммет дав відповідь, яку згодом вважав далеко не блискучою.
— Чим можу вам допомогти? — спитав він.
— Навпаки, містере Монсен, — трохи задихаючись, озвалася дівчина. — Чим я вам можу допомогти? Мене до вас прислали від фірми «Секретарське бюро Расті»[221].
Звісна річ, ми дуже рідко спрямовуємо наше роздратування на об’єкти, що його викликають. Еммет повторив слова «секретарське бюро» таким тоном, ніби йшлося про дитячі ясла, в яких виховують дівчаток на бандиток, — безпосереднє поле розслідування для панів Дьюї та Гувера[222].
— Мене звуть міс Трейнор, і я прийшла на ваш запит, поданий сьогодні вранці. Маю рекомендаційного листа від містера Рачоффа, музиканта. Я працювала в нього, поки минулого тижня він поїхав до Європи…
Вона простягла цього листа, але Монсен і далі був не в гуморі.
— Я ніколи про нього не чув, — бундючно оголосив він, а тоді виправив себе: — Тобто чув. Але не вірю рекомендаціям.
Еммет пильно, майже осудливо подивився на дівчину, але вона знову усміхнулася. Неначе погоджувалася з тим, що рекомендації — це безглуздя, та й сама вона віддавна так вважає, а тепер рада, що хтось висловив цю думку.
Здавалося, в буфетній збігло бозна-скільки часу. Еммет звівся.
— Вашим друкарським бюро буде кімната тут, на першому поверсі. Марґерілла покаже вам.
Кивнувши, він повернувся до вітальні, де пересвідчився, що Кардіфф і досі чекає.
Ще й не один. Лікар провадив якусь серйозну й секретну бесіду з постаттю в білому — тою самою, що прошмигнула повз Монсена в буфетній. Така вже напружена була бесіда, що її не перервав навіть Еммет: тривала у вигляді неперервного бурмотіння ще якийсь час після того, як він сів у крісло.
220
…стикування двох прогонів греблі в горах Гранд-Кулі. Йдеться про масивну греблю на річці Колумбія (штат Вашингтон) у 1930-х роках. Побудова цієї споруди викликала багато дискусій. Її резервуар забезпечує воду для зрошення сільськогосподарських земель, а завдяки гідроелектричній потужності вона й досі найбільша електростанція в Америці. Ця гребля перешкоджає мігрувати в Колумбії рибам та іншим біологічним видам і затоплює територію 70 500 акрів, яку колись займали індіянські племена. Прогони нижньої частини дамби зістиковано 1938 року.
221
«Секретарське бюро Расті». У травні 1939-го «Агентство зайнятості Расті» відрядило Френсіс Кролл (1916–2015) працювати на Фіцджеральда, коли він жив у Гортоновому маєтку в Енсино. Кролл провела наступні двадцять місяців — до кінця життя Фіцджеральда як секретарка, довірена особа, посильна й приятелька. Вона видрукувала на машинці «Жінки в домі». На відміну від Монсена та Трейнор, Фіцджеральд і Кролл не мали між собою романтичних стосунків. Далі Кролл (згодом Френсіс Кролл Рінґ) працювала машиністкою та редактором у Нью-Йорку (її рідному місті) й Каліфорнії. Вона була вірна Фіцджеральдові й після його смерті — написала листи зі співчуттям Зельді та Скотті, дала лад його фінансовим справам, ретельно збирала й надсилала документи письменника його виконавцеві духівниці, судді Джонові Біґґзу з Вілмінгтона (штат Делавер) — принстонському приятелеві Фіцджеральда. Кролл сама вибрала труну, в якій поховали письменника. Упродовж усього життя вона щедро ділилася своїми спогадами про Фіцджеральда з науковцями та любителями його творчості.
222
…для панів Дьюї та Гувера. Томас Е. Дьюї (1902–1971) — прокурор штату Нью-Йорк, адвокат Мангеттенського округу (згодом політик) — гостро виступав проти організованої злочинності. Джеймс Едґар Гувер (1895–1972) був директором Бюро розслідувань з 1924 року, перейменованого на Федеральне бюро розслідувань у 1935-му. Його вислідження гангстерів на початку 30-х років та успішне викриття агентом ФБР Мелвіном Первісом (якому Гувер заздрив) Красунчика Флойда, Дитячого Личка Нельсона та Джона Діллінґера, що закінчилося смертю всіх трьох у 1934-му, були першорядними новинами у пресі.