Я віддав би життя за тебе (збірка)
- Автор: Фицджеральд Фрэнсис Скотт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-5082-6
- Переводчик: Олег Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я віддав би життя за тебе (збірка)». Краткое содержание книги:
Оповідання збірки, написані в характерній авторській манері, є тими штрихами, які зображують повну картину сміливої та безкомпромісної історії творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда.
Фіцджеральд закінчив п’ятдесят вісім сторінок цього оповідання в червні 1939 року й надіслав його до Гарольда Обера, а той порадив скоротити текст на шість тисяч слів, головним чином тих, що стосуються споживання алкоголю та наркотиків: «Гадаю, що можна було б вирізати сцену з шафою й багато чого пов’язаного з медсестрами. Як і частину твору, в якій Монсен сп’янів». Фіцджеральд відписав, що близько п’яти тисяч слів — це найбільше, що можна було б «вирвати з оповідання (ось цією старечою рукою) (…) Я знаю, що в цьому оповіданні обтяжливий обсяг, але, на жаль, таке воно вже є». Фіцджеральд також висловився, показуючи свою радість повернутися до написання художньої прози: «Олівець стає багатослівний після слимачого темпу писання для кіно».
Як редактор «Сатердей івнінґ пост», так і Обер вважали, що твір і далі занадто довгий. Кілька разів гостро посперечавшись про це з ними, Фіцджеральд неохоче скоротив оповідання до сорока чотирьох сторінок, а потім і до тридцяти чотирьох. Автор бажав залишити «Жінки в домі» довгим твором і, можливо, опублікувати у двох частинах; Обер наполягав на скороченні; і ця незгода посприяла тому, що між письменником і літературним агентом стався нещасливий розрив, який саме в той час починався.
Надіславши оповідання до Літтауера, Фіцджеральд у листі відверто написав про це — водночас і з гумором, і з глибоким пізнанням самого себе як письменника:
«Прошу Вас прочитати це, я хочу пояснити дві речі. По-перше, не дуже-то схоже на те, що я напишу ще більше оповідань про молодече кохання.
На мені поставили це тавро ще мої перші твори — до 1925 року. Відтоді я й далі писав оповідання про таке кохання — щораз складніші й щораз нещиріші. Щоб упродовж трьох десятиліть випускати однаковий продукт, я мав би стати або чудотворцем, або літературним поденником.
Знаю, що саме цього від мене й сподіваються, але ключ такого напрямку вважай пересох, і я гадаю, що мені було б набагато доцільніше не силкуватися над ним, а відкрити якийсь новий колодязь, нове джерело. Розумієте, в романі “По цей бік раю” я оголосив про народження своїх молодечих ілюзій, але дав гучніший наголос в оголошенні про їх смерть в окремих оповіданнях для “Посту”, як-от у збірці “Знову відвіданий Вавилон” [лютий 1931 року]».
Фіцджеральд розглядав твір «Жінки в домі» як «своєрідний поворот» до написання — до відкриття «нового колодязя, нового джерела». Письменник розпочав цей поворот, але не вдовольнився ним, особливо ж версією, скороченою відповідно до чужих вимог.
«Жінки в домі» в будь-якій із версій справляють враження такого гібрида між оповіданням і сценарієм, який, на шкоду їм обом, не хоче поступитися й стати одним із них. Дві кінозірки виконують допоміжні ролі: Карлос Дейвіс, «уродженець маленького містечка у штаті Дакота, рідкісний красень із невеликим даром мімікрії»; Ельза Голлідей — нікчема, що зображає богиню сріблястого екрана Золотого віку. Головний герой — це відчайдушний науковець-дослідник, трохи споріднений з Річардом Голлібертоном, як і з самим Френсісом Скоттом Фіцджеральдом. Автор часто вживає термінологію кіно: «А зараз, як ото кажуть творці кіно, Камера переміщається всередину Будинку, і ми йдемо за нею». Сюжет — це набір Фіцджеральдових літературних засобів, які він мав напоготові. Зокрема, плутанина з ідентичністю (у цьому випадку плутанина з двома пацієнтами, які хворіють на різні недуги); втрачене давнє кохання замінюється новим. Усе це значною мірою не вписувалось у голлівудську ексцентричну комедію 1930-х років. А ще фігурують служниця та її афроамериканський залицяльник, які не дуже-то відповідають творчій манері Фіцджеральда.
Один зі скорочених варіантів цього оповідання опубліковано під назвою «Температура» в журналі «Маґазін странд» у липні 2015 року. На першій сторінці закінченого машинопису цієї версії Фіцджеральд написав своїм традиційним олівцем із твердістю № 2: «У папку з творами, що невдало починаються».
I
Це одне з тих оповідань, у яких героя з самого початку треба назвати Іксом або Г. Б. Бо ж воно зачіпає стількох осіб, що принаймні одна з них прочитає його і вважатиме себе провідним персонажем. Стосовно ж часто вживаної відмовки «Автор не мав наміру брати за зразок будь-кого з реальних людей»[213], то не варто й старатися, вона не зарадить.
Натомість ми відкрито ствердимо, що йдеться про Еммета Монсена; це ж бо його справжнє (або майже справжнє) ім’я та прізвище. Три місяці тому можна було дізнатися з ілюстрованих та звичайних собі видань[214], що він тільки-но повернувся з Оміджису[215] на пароплаві «Фуматакі-Наґурша» і зійшов на сушу в лос-анджелеському порту, маючи варту уваги інформацію про тропічні припливи та гриби. В ілюстрованих журналах Монсен фігурував завдяки тому, що був фотогенічний стрункий чорнявий красень у віці тридцяти одного року й мав на обличчі такий вираз, що спонукував фотографів казати: «Містере Монсен, чи не могли б ви ще раз усміхнутися?»
…отож я скористаюся новітнім привілеєм — розпочну оповідання вдруге. Місце дії — медична лабораторія в центрі Лос-Анджелеса, дві доби після того, як Еммет Монсен залишив пристань.
Приваблива дівчина (але не з тих, кому дістаються провідні ролі) розмовляла з молодиком, який розгадував електрокардіограми[216], тобто автоматичні записи ритмів серця — органа, що ніколи не славився як точний інструмент.
— Сьогодні Едді не зателефонував, — сказала вона.
— Вибачай, що я засльозився, — відповів він. — Це через мій задавнений свищ у пазусі. А ось кардіограми для твого альбому фотографій, знятих прихованою камерою.
— Дякую. Чи не вважаєш, що наречений мав би телефонувати своїй обраниці щоранку, якщо весілля має відбутися за місяць, а принаймні перед Різдвом?
— Послухай-но… Якщо він втратить роботу на фірмі «Водфорд Данн санз», то ви не зможете дозволити собі навіть злиденного весілля.
Старанно вивівши «Водфорд Данн санз» угорі на першій кардіограмі, лаборантка лайнулася короткою, зате непристойною каліфорнійською ідіомою, а тоді стерла написане й замінила його на ім’я та прізвище пацієнта.
— Мабуть, краще б тобі думати не про те, а про свою роботу, — додав лаборант. — Ці кардіограми належить надіслати…
Їхню мову перебили телефонні дзвінки, які не мали нічого спільного з Едді. Телефонували два лікарі, обидва дуже сердиті. Тож молода леді, немовби діставши гальванічний удар, розвинула гарячкову діяльність і за кілька хвилин опинилася в автомобілі — моделі 1931 року, що мав їхати до однієї з тих околиць, завдяки яким Лос-Анджелес став найрозкиданішим містом у світі.
Від першого місця призначення забивало дух, це ж бо був заміський маєток Карлоса Дейвіса[217], якого лаборантка кілька разів бачила в сіпаному старому кіно[218] й тільки одного разу — в новітній кіносистемі «Текніколор». Не те що з серцем цього молодика сталося щось недобре, — навпаки, воно билося належним чином. Дівчина везла кардіограму мешканцеві невеликого будинку в Дейвісовому маєтку, колись спорудженого для матері цього чоловіка, і якби нині Дейвіс перебував не на кіностудії, то таки трапилася б нагода поглянути на нього мимохідь.
Але такого не трапилося, тож, доставивши кардіограму куди треба, лаборантка на певний час зникає з цієї оповіді.
А зараз, як ото кажуть творці кіно, Камера переміщається всередину Будинку, і ми йдемо за нею.
Тим мешканцем був Еммет Монсен. На той час він сидів у вигідному кріслі й дивився на залитий травневим сонцем[219] сад, а лікар Генрі Кардіфф розпечатував великими руками конверт, щоб подивитися на кардіограму й ознайомитися з доданим до неї висновком.
213
«Автор не мав наміру брати за зразок будь-кого з реальних людей»… Таку засторогу — або ж, як слушно окреслив Фіцджеральд, відмовку — стали практикувати в Голлівуді. 1932 року студія «Метро-Ґолдвін-Маєр», для якої Фіцджеральд переважно працював, випустила фільм «Распутін та імператриця», дуже успішний для кіноартистів, двох братів і сестри Барріморів — Джона, Лайонела та Етель. У цьому фільмі князь Павло (Джон Баррімор), прообразом якого слугував князь Фелікс Юсупов, убиває Распутіна, запідозреного в спокушанні Павлової нареченої княжни Наташі чи в спробі її зґвалтувати. Фелікс справді вбив Распутіна і хвалився цим вчинком, але немає ніяких доказів того, що мотив Наташі вжито правомірно. Юсупов та його дружина звинуватили кіностудію у втручанні в особисте життя та в наклепі, й 1934 року, згідно з рішенням англійського суду, одержали 20 000 фунтів стерлінгів відшкодування. «Метро-Ґолдвін-Маєр» урегулювала справу без судового розгляду в Нью-Йорку ще на 250 000 доларів. Відтоді таку засторогу поміщають у фільмах і багатьох літературних творах.
214
…з ілюстрованих та звичайних собі видань… Йдеться про журнали та газети, в яких зображення були важливіші, ніж текст, і займали більше місця. У 1930-х роках найбільші газети, як-от «Нью-Йорк таймс», запустили такі додатки, що випускаються донині як розділи видань на вихідні. У 1939 році журнал про фільми й кінозірок «Фотоплей» був одним із найкращих у світі видань такого зразка. Шейла Ґрем, Фіцджеральдова коханка під час його останніх днів у Голлівуді, час від часу дописувала до «Фотоплею».
215
…повернувся з Оміджису… Такого архіпелагу немає. Монсен повернувся до Лос-Анджелеса на кораблі з фіктивною японською назвою, тож мова могла йти про Оміджиму (сьогодні Оумі або Омі) — острівну територію біля південно-західного узбережжя японського острова Хонсю.
216
…розгадував електрокардіограми… Графіки запису серцебиття, які служать для діагностування серцево-судинних розладів. 1924 року Віллем Ейнтховен (1860–1927) дістав Нобелівську премію з медицини за винахід першої практичної електрокардіограмної машини. На 1937 рік такі машини були портативні.
217
…заміський маєток Карлоса Дейвіса… У листопаді 1938 року Фіцджеральд переїхав до каліфорнійського регіону Енсино — в котедж на чотириакровій каліфорнійській садибі Едварда Еверетта Гортона (1886–1970). На цій садибі «Беллі ейкес» містилися головна будівля і два будиночки. В одному з них Фіцджеральд мешкав до 1940 року. Родом із Брукліна, Гортон був водевільний і характерний актор, який мав великий успіх у Голлівуді 1930-х років, особливо в серії фільмів Фреда Астера та Джинджер Роджерс, як-от «Весела розлучена» (1934) та «Циліндр» (1935), — улюблені кінокартини Скотті Фіцджеральд. Багато років партнером Гортона був актор Ґевін Ґордон. Схоже, що в цьому оповіданні Фіцджеральд підкепковує із сексуальності Карлоса Дейвіса: від «ані крихти манірності та штучності, які йому приписували» та «народився рідкісним красенем» до його статусу — «кумир, на якого моляться дівчата». Автор міг вжити такі звороти зі своїх спостережень Гортона та Ґордона.
218
…в сіпаному старому кіно… Через сіпані рухи, брак плавності у старих кінокартинах, демонстрованих за допомогою примітивного кінопроектора з дуговою лампою, донині в англійській мові синонімом слова «фільм» слугує слово «flick», тобто «різкий рух, ривок». Трудомістка кіносистема «Текніколор» була ще порівняно новою в Голлівуді 1939 року, хоча вже у 1938-му Діснеїв фільм «Білосніжка і сім гномів», знятий із застосуванням цієї системи, став високоприбутковим продуктом кіноіндустрії.
219
…залитий травневим сонцем… У квітні 1939 року Фіцджеральд разом із дружиною поїхав на Кубу, й ця подорож стала катастрофічною. Скотт так запивався, що й Зельда мусила допильнувати, щоб він повернувся до лікарні в Нью-Йорку, а тоді поїхала сама до клініки «Гайлендс госпітал», у якій тоді постійно перебувала. Зразу ж після цих подій Фіцджеральд, повернувшись до Лос-Анджелеса, мав консультацію з лікарем, і той прописав пацієнтові ліжковий режим до кінця весни та упродовж більшої частини літа. 6 травня він написав Зельді: «Вибачай, що це машинопис, але мені прописано лежати в постелі тиждень або близько того й дивитися на стелю. Я трохи заперечував проти такого режиму як надто суворого, тож мені дозволили працювати дві години на день». Приятелів і ділових партнерів Скотт повідомив, що він потерпає від туберкульозу. Упродовж цих місяців письменник переглянув оповідання «Пальці вгору» / «Прийом у дантиста» й написав «Жінки в домі». Автор назвав лікаря Кардіффом, зобразив його велетнем, ще й пройдисвітом. Зробив це задля жарту, який полегшує сприйняття твору. «Кардіффський гігант», одна з найвідоміших містифікацій в історії США, — це нібито скам’янілі останки людини, викопані в жовтні 1869 року в Кардіффі (штат Нью-Йорк). Цього гіганта — примітивну різьбу по каменю — досі можна побачити в Куперстауні (штат Нью-Йорк).