Я віддав би життя за тебе (збірка)
- Автор: Фицджеральд Фрэнсис Скотт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-5082-6
- Переводчик: Олег Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я віддав би життя за тебе (збірка)». Краткое содержание книги:
Оповідання збірки, написані в характерній авторській манері, є тими штрихами, які зображують повну картину сміливої та безкомпромісної історії творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда.
— Я зателефоную міс Гапґуд.
— О ні.
Він уже вибрався був із ліжка, коли міс Трейнор несподівано піддалася. Здобувши нотатки, Еммет усівся й кілька хвилин читав. А тоді таки вискочив із ліжка, вхопив однією рукою халат, а другою тричі подзвонив — викликав медсестру. І звучали слова, яких, сподівався Еммет, міс Трейнор не зрозуміє. Тим більше, що вимовляти їх перешкоджав бронхіт, набутий у передпокої з ліками.
— Зв’яжіть-но мене з доктором Кардіффом по телефону! А тоді прочитайте… прочитайте це самі! Три години маю лежати на правому боці, відтак попросити медсестру, щоб обережно перевернула мене на лівий! Це не режим лікування! Це інструкція для похоронного бюро! Ось тільки він забув згадати бальзамувальну рідину!
Згодом міс Трейнор обтяжили провиною — почасти справедливо, бо ж від миті, коли вона вручила Емметові нотатки, змінився сам характер хвороби. Пізніше секретарка зізналася, що могла б вихопити їх із рук і дременути з кімнати, але в Еммета був такий настрій, що тоді почалася б погоня — очевидно, гірше з двох лих.
Зійшовши у вітальню, Еммет сів у крісло й замислився. Перед тим попросив секретарку залишитися в кімнаті нагорі, бо щось у цій дівчині змушувало його соромитися своєї різкої й грубої мови. Її очі з отим потойбічним астигматизмом, їх манеру скоса дивитися на багатший і веселіший Всесвіт не варто виправляти задля тупого бачення правди, на яку він зараз дивився. Еммет не хотів, щоб міс Трейнор бачила, що він робить. Коли надійшов доктор Кардіфф, пацієнт був порівняно спокійний.
— З вашого дозволу, спершу висловлюся я, — запропонував той, — бо те, що ви скажете, стане остаточним авторитетним словом.
Доктор Кардіфф кивнув, очевидно набравшись терпцю.
— Я подивився на ці нотатки, — сказав Еммет. — Лікарю… Я не зможу так жити аж чотири місяці.
— Таке я вже чув, — різко відповів доктор Кардіфф. — Вислухав десятки так званих гіпертоніків, які казали: «Якщо ви думаєте, що я залишатимусь у цьому ліжку, то ви, мабуть, божевільний!» А вже за кілька днів вони, набравшись страху, ставали покірні, як…
— Але ж весь день видивлятися на стелю… оте підкладне судно й харчування кашкою… ви ж тоді лікуватимете божевільного!
— Містере Монсен, раз ви вже наполягли на тому, щоб вам дали нотатки, то треба було дочитати їх до кінця. Є вказівка медсестрі, щоб вам читала вголос, щоранку маєте півгодини на те, щоб читати свою пошту, підписувати чеки та на інше. Вважаю, вам пощастило хворіти тут, у цій прекрасній місцині…
— Я теж так вважаю, — перебив його Еммет. — Я не відмовляюся від ось такого рослинного способу життя. Кажу тільки, що вам доведеться його змінити. Не подужаю… Колись, ще дванадцятилітнім, я втік із дому й помандрував до Техасу…
Лікар звівся.
— Вам уже не дванадцять. Ви дорослий чоловік. А тепер, сер…
Скинувши халат з Еммета й налаштовуючи прилад для вимірювання кров’яного тиску, він сказав:
— Вже за хвилину маєте бути в ліжку!
Прилад зітхнув, доктор Кардіфф глянув на циферблат і зняв манжету з пацієнтової руки. Поруч опинилася міс Гапґуд, і Еммет помацав вм’ятину на своїй руці.
— Ми доправимо містера Монсена нагору, — звернувся до неї доктор Кардіфф.
— Я цілком здатен сам зійти нагору…
Міс Трейнор, яка на той час була в коридорі, побачила, що Еммета підтримують з обох боків. Ця серйозна дівчина, хоч і чарівлива з лиця, була тугодумна й рідко довіряла інтуїції. А тепер вона не могла позбутися невідчіпних сумнівів у тому, чи справді добре орієнтується у своїй справі доктор Кардіфф.
Вона відчула це ще гостріше наступного дня, о першій годині, сидячи за машинкою й дивлячись понад клумбу з трояндами в кухонне вікно. Біля плити стояв сам містер Монсен у супроводі дедалі несмілішої міс Гапґуд.
Марґерілла ще не з’явилася, хоча мала б уже тут бути у таку пору. Близько одинадцятої вона зателефонувала невідь-звідки, й у міс Трейнор склалося неясне враження про бабусю зі зламаною ногою. Марґерілла пообіцяла приїхати трохи пізніше, але пацієнт був дедалі нетерплячіший та нервовіший.
Міс Трейнор слухала.
— Містере Монсен, ви не можете готувати з температурою сто три градуси[233].
— Чого б то? Пригадайте-но гунів. Вони споживали сирий стейк[234], що весь день готувався під сідлом, щоб потовклися волокна м’яса… Зовсім як на сучасних кухонних плитах.
— Містере Монсен!
Міс Трейнор почула, як нещадно він відбиває м’ясо, й рішуче нахилилася над своєю транскрипцією. Він видавався дуже приємним і привабливим чоловіком.
— Ви надто слабкі, — сказала зневірена міс Гапґуд.
— Ви так гадаєте? У буфетній є пляшка чудового бренді. На вашу думку, чи додає вона мені сили витримувати оті заспокійливі засоби, що отуманюють упродовж цілої доби?
Патентний кавник із ситечком хруснув. Стихли звуки відбивання м’яса.
— Я й так не хочу їсти, — заявив Еммет. — І, будь ласка, не просіть пробачення. Пошлемо міс Трейнор по сандвічі. Що я справді хочу зробити, то це стушкувати ці медичні нотатки в касторовій олії й нагодувати ними доктора Кардіффа.
Міс Трейнор хотілося, щоб для Еммета були кращі новини, ніж ті, що він почув у телефонній трубці півгодини тому: Ельза Голлідей не зможе сьогодні приїхати; ймовірно, постарається завтра. Було чутно, як він добирається до вітальні, — і враз увагу секретарки привернув звук машини, що під’їхала до задніх дверей.
За п’ять хвилин вона з міс Гапґуд назирці поспішила до вітальні.
— У чому річ? — спитав Еммет, сонно глипаючи з крісла.
— Це Марґерілла, — заторохтіла міс Гапґуд. — Знаєте, вона нарешті приїхала, але від неї так дивно пахне. Отож…
Перервавши її, він звернувся до міс Трейнор.
— Що сталося?
— Служниця пиячить, — відповіла вона. — Ми ще вчора це запідозрили. Вона тільки-но повернулась із здорованем — також п’яним. Він спить упоперек її ліжка…
— Коли я запитала Марґеріллу, чи не можна було б зготувати обід для нас, — поскаржилася міс Гапґуд, — вона сказала: «А я не голодна!»
Міс Трейнор повела далі:
— Я могла б зателефонувати в поліцію або ж узяти на підмогу кількох Дейвісових садівників, але не хочу сама до чогось братися, не порадившись із вами. Той чолов’яга дуже вже кремезний, міс Гапґуд і мені не впоратися з ним.
Еммет встав. Ситуація сприяла тому, щоб вийти зі стану гнітючого спокою, та все-таки хворий, почуваючись не зовсім у формі перед сутичкою, нагнав на себе показне обурення. Грізно ступаючи, він зайшов на кухню й наблизився до сцени подій.
Марґерілла з косими очима й розтуленим ротом чудно вихитувалася перед плитою, виробляючи щось невизначене з каструлею. На порозі її спальні, прилеглої до кухні, стояв величезний, добре збудований негр. Він жваво опустив пляшку й усміхнувся Емметові.
— Доброго ранку, сер. Скористався з нагоди, проїжджаючи повз вас, містере Монсен. Я мив і паркував машини багатьом кіношникам, отож подумав…
— О, це ж містер Монсен! — радісно вигукнула Марґерілла. — Знаєте, я сказала медсестрі: «Взагалі не повернуся, хіба що він мене привезе». Я знала, що такий милий чоловік, як ви, не зважатиме на таке. Таж вас багато жінок доглядає.
Еммет проминув її й підійшов до негра.
— Це ваше авто на подвір’ї?
— Звичайно ж. Вип’єте зі мною, містере Монсен?
— Розверніть авто геть від будинку. А тоді зайдіть до ось цієї кімнати й допоможіть Марґеріллі спакувати її речі.
— Містере Монсен, ви ж не потурите Марґеріллу за таку дрібничку. А якщо й потурите, то як тоді мені дбати про вас…
— Геть звідси!
Вираз на обличчі здорованя змінився. Той приклався до пляшки й окинув оком Еммета.
— Не знаю, чи варто Марґеріллі працювати в такому домі. Один із тих композиторів якось нахамив мені, і я…
Еммет ступив крок уперед, і вираз знову змінився. Негр пустив дурнуватий смішок, обернувся й вийшов надвір. Підбадьорившись, Еммет узяв Марґеріллу за плечі й допровадив до її спальні.
233
39,4 градуса за Цельсієм.
234
Вони споживали сирий стейк… Амміан Марцеллін (бл. 325–391) у своїй історії Риму розповів про гунів, що живуть на коренях і травах із полів, а також на напівсирому м’ясі, що прогрівається між їхніми тілами та кінськими спинами.