Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
З
Відходить сонце з вікон восени,
Так тихо мусить одійти й людина.
Протерлася од ліктів деревина
Стола. Сліди. Де ж руки, де вони?
Людина гляне й може так сказати,
Що через ту осінню болотню
Й сльоту не захотіла вийти з хати —
Сидить сама вночі біля вогню.
А й справді я приніс оце знадвору
Важкий, останній оберемок дров.
І дві легенди в цю печальну пору
Складаю — про життя і про любов.
Дві казки найсвятіші, без химер —
Що я коханий був, що я не вмер.
4
Восени, коли прийти додому,
Гибіти під хлюпання сльоти,
Як почне із золотого строму
Ліс до голих верховин рости,
Як, немов розкидана родина,
Сонм думок збереться при столі,
В грудях раптом згине холодина,
Скресне дух у сонячнім теплі.
Дивишся тоді на власні руки, —
Скільки долей, тіл, речей вони
Дотикали! Гола мить. Науки
Все ж нема з цієї голизни.
І чим далі — просторінь зростає,
Що себе ховає й огортає.
5
Вільшаники, луги в сухім бадиллі,
Червоні лисини парів і знов луги,
Північними вітрами гнані хвилі,
Пологі, непорушні береги.
Кутів немає гострих. Спонадрана —
Дощі литовські. Все розмите, як печаль.
Вітчизна — втоптана старовина піщана,
Мечів музейних вищерблена сталь.
І вимовлене прапоетом слово
Дзукійське, рідне — на устах моїх;
І озеро, мов ранок, що казково
З душі змиває біль старий і гріх.
Каміння, гори й скруглені слова.
Гроза, що пронеслась через поля й жнива.
7
Ось на цих пагорбах, на цих полях ростуть
І мої руки, й шмат мого трудного хліба.
Тут батька, матері й мойого друга путь —
Народження, життя і вічності садиба.
Ростуть шляхи й кущі, росте земля й вода.
Ти не пиши того, що нині серце коле.
Тут бачив ти пташат, що випали з гнізда,
Тут взяв ти в жалощі все, що живе і кволе.
Проходять тут мої й твої години, дні.
Одні — осмислені, а інші — беззмістовні.
Я вірю, що серця тріпочуть од брехні,
Як восени гаї, вогнем стражденним повні.
Ось на однім лану росте наш хліб, наш дім,
Наш цвинтар і наш світ, й кохання наше в нім.
8
За Даугавою дороги
Курять. Врожай в комори йде.
І трактори гудуть. І стоги
Стоять, як марево руде.
І втягується дух вологи
В легкий і ситий запах нив.
І чути ґелґотання строге
Гусей. Блакит в очах занив.
Повільно повняться криниці,
Розтягуються вечори.
По срібній, мерехтливій нитці
Йде звук осінньої пори.
Вночі над містом нашим злине
Важке ридання журавлине.
9
Вже віддане повільному багаттю
Щодня гнівніше листя шелестить.
Йому прощатись важко з благодаттю,
Втрачати воду й сонця ясновидь.
Як на майдані в місті здвиг народу,
Шумлять, гудуть листки в лісах Литви, —
За мир і сонце, за повітря й воду,
За право бути в шелесті трави.
Прощайте ж ви, дерев дочасні душі,
Що стримували бурю й суховій,
Ви, що померли за ліси ростущі,
За вірну зелень на землі новій.
Ви впали, та довіку не впаде
Води і сонця благо молоде.
ПІЗНІЙ СОНЕТ
Вже пізній вечір. Навкруги тепер —
Лиш осінь. Ліс безлистий. Тиха мжава,
Волога від мокравин та озер,
І темрява, й безмежна болотнява.
Відпочивайте, сосни і дуби,
Кремезні дерева, небес опори,
Дрібні корінчики в слідах сівби,
Пташині гнізда і звірячі нори.
' В тумані світ. Не видно дальніх зір.
Та світить нам лице землі незриме.
Джерелами співає косогір,
І він той спів аж до ріки нестиме.
Все те, чого тепер не бачиш ти,
Дощем не змити, вітром не змести.
Перейти на страницу: