Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
В СОЛОДКІМ ПОДИВІ
В солодкім подиві, як у любовній зморі,
Я снив принадами кубинської землі,
І сонце сяяло в моїм сумнім житлі,
Хоч, ніби мрець, бліда зима була надворі.
Іскрилась темрява, так, ніби чорні зорі
Алмазами цвіли на темнім неба тлі;
Підняв мене орел понад гірські шпилі —
Так опинився я на яснім крутогорі.
Мій темний дух палав: то радість осягань
Наповнила мене, коли навпроти лона
Фатальної краси побачив я себе.
В її твердих руках єство моє слабе
Зробилося малим, і з неба, наче з дзвона,
На землю я скотивсь, як у бездонну хлань.
ДО АДЕЛАЇДИ БАРАЛЬТ
Крізь дощ побачив я, Аделаїдо мила,
Як світла дерево горить у вишині,
Пливе, мов корабель розквітлий, — осяйні
Конари блискають у мряці, як вітрила.
То крона сонячна. Здавалося мені,
Що я в її гілках сиджу, згорнувши крила, —
Колібрі, що його пелюстка засліпила,
Бо про весну й тепло він марив уві сні.
Ріку в польоті я перетинаю радо
І до вітця свого відважного лечу —
Він давніх лицарів зразок, душа, свічадо.
Як батька хворого від туги і дощу
Лишити без вогню й понести серце власне,
Мов полум'я, в котрім любов його не гасне?
Ніколас Гільєн
НЕ ЗАБУДЬ СІКЕЙРОСА
1
Довіку не забудь Сікейроса. Це ж ти,
о духу Мексики, народе дружній, брате,
в живописі його свій біль поміг зібрати,
шалений безмір свій, огромність чистоти.
Від тебе світло йде крізь мури темноти,
щоб у його руці незаймано палати.
Народе Мексики, потужний духу, брате,
о, не забудь його, бо ж він такий, як ти.
Ти не забудь його життя, що в ясні зорі
злетіло і до нас волає з висоти,
щоб ми долали смерть на чесній трудогорі.
Довіку не забудь Сікейроса. Це ж ти,
народе Мексики, в огненній непокорі,
на полотні його ожив, щоб далі йти!
2
О так, це справді так, твоя снага ростиме,
немов ріка в бігу — безмежна й весняна —
і мури темноти валитиме вона,
народе Мексики, мій славний побратиме.
Не просиш милості на серце невситиме,
а просто, мов ріка безмежна й весняна,
ростеш… і падає ненависна стіна,
народе Мексики, мій славний побратиме.
Пора тобі прийшла загати всі змести,
опори зла й ганьби з думками кам'яними
розбити хвилями високими й крутими.
Довіку не забудь Сікейроса. Це ж ти,
народе Мексики, мій славний побратиме,
на полотні його ожив, щоб далі йти!
Педро де Ораа
ДЕНЬ
Одвічність дня, що блискає знадливо
В безхмар'ї ненаситністю подій,
В єство моє вдихає світла диво,
Відроджується в пам'яті ясній.
А вітер, що цурається гнівливо
Малого дня страждань, жадань, надій,
Гримить, як млин, де скінчилося мливо,
Живе в надгробка славі кам'яній.
Йому, наляканому слабодуху,
Не розпізнати ясності буття,
Прозорості утраченого руху.
Дивлюсь при дні безстрашно, як дитя
В лице старече, в суть свого життя,
В смертельний безмір, що несе отуху.
Габріела Містраль
ОБТИНАННЯ МИГДАЛЕВОГО ДЕРЕВА
На фоні неба чистого рукою
мигдаль я обтинаю. Ось торка
галузка, мов коханого щока
з невкірністю і пристрастю прудкою.
Так обтинаю, мов строфу творю,
в якій моя живуща кров палає,
вкладаю серце, все життя безкрає
в цю мигдалеву весняну зорю.
Все глибше в крону входять мої груди,
і серце стукає, мов долото, —
тим пульсом стовбур древа жити буде.
Мене тепер не любить вже ніхто.
В дар світові себе навік оддавши,
у мигдалі я жити буду завше.
Перейти на страницу: