Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
З МОЛДАВСЬКОЇ
Лівіу Деляну
ЕМІНЕСКУ
Поете мандрівний, ти назавжди
Закоханий в ліси й озера сині,
У світ прийшов, мов Келін, з казки ти,
Щоб силу чародійну дать людині.
Тобі в часи тяжкої темноти
Призначено шукать дорогу днині
І зіркою над стягом тих зійти,
Що нищили неволі й зла твердині!
Як метеор, що згаснув на льоту,
В житті ти мав лише одну мету —
В обіймах бурі смерть — і більш нічого.
Та не на цвинтарі, у царстві тьми,
А серед зір тебе високо ми
Знаходимо безсмертного, живого!
Павел Боцу
* * *
Якби я в світло одягнутись міг,
Геть скинувши, немов одежу, тіло,
Щоб у далінь єство моє злетіло
По безконечні світляних доріг!
Втекти від плоті, перейти поріг
Всього, що так лякало і боліло!
Ого! Тримають міцно й очманіло
І біль, і страх, і сум, і смертний гріх.
Чи пам'ятаєш, хлопчику Ікаре,
Як ти плечима врізався у хмари,
Як їх роздер, мов клапоть полотна,
Як смерть зневажив ти в своїм польоті,
Як наближався гул твоєї плоті
І глиб небес без проблиску і дна!
* * *
Душе моя, ти птицею додому
Повернешся. Це буде тільки так.
На небі палахкий залишиш знак,
Немов метеорит. Крізь даль і втому
Летітимеш на землю, нам відому
З дитинства. Боже мій, а як літак
Чи зірка тебе вдарить! Чи навспак
Не полетиш, злякавшись бурі й грому!
Чи не згориш як смертний простий птах
В огні небесному! Чи ти в житах
Знайдеш мою загублену стежину!
Чи скажеш ти на рідному лану,
Що ти була душею і людину
Носила — не пилиночку дрібну.
* * *
Подумай же про мене в цю годину —
Назустріч твоїй думі я піду,
Візьму її за руку, мов дитину,
Шляхами молодості поведу.
Світ завжди молодий. В твоїм саду
Все ті ж зірки горять. Немає впину
Життю. В його стихію молоду
Вертаймося на вік чи на хвилину.
Подумай же про мене. Ми повернем,
Ми розчаклуєм ту священну мить,
Що згасла за турбот колючим терням.
До тебе йтиму, скільки буду жить, —
Твої слова святі і невмирущі
Дорогу світять у камінній пущі.
З НІМЕЦЬКОЇ
Андреас Гріфіус
ПЛАЧ БАТЬКІВЩИНИ РОКУ 1636-го
Віднині ми цілком сплюндровані! Навала
Народів заздрісних, масний від крові меч,
Скажений ревіт сурм, розжарена картеч —
Все нищить нас, і смерть нам душу закувала.
Із вікон ратуші сичать огненні жала.
Повалені церкви, під саваном хуртеч
Порубані мужі лежать, лютує смерч
Пожеж і моровиць, — прийшла на нас потала.
Містами й шанцями йде з кров'ю каламуть,
Вже тричі по шість літ пройшло, як не течуть
Забиті трупами, прогнилі наші ріки.
Та гірше голоду, поґвалтувань, пожеж
І пошестей — це те, що серця не знайдеш,
Бо наш духовний скарб розкрадений навіки.
VANITAS VANITATUM
ЕТ OMNIA VANITAS
Куди не гляну я, скрізь марнота марнот.
Зруйнують завтра те, що здвигнуто сьогодні.
Там, де стоять міста, палаци світлородні, —
Ростимуть бур'яни, ходити буде скот.
Що зацвіло — впаде, розтоптане стокрот.
Хто так пишається, здолавши вгору сходні, —
З вершини порохом злетить у тьму безодні;
Хто був щасливцем, той ще звідає гіркот.
Все йде у небуття, все гасне в тій ході,
Людина ж нетривка, мов булька на воді;
Ах, що ж воно таке, все те, що ми вважаєм
Дорогоцінністю, як не зола, не прах,
Не квітка, що її ми стріли на полях,
Та вдруге не знайдем у просторі безкраїм.
Перейти на страницу: