Світ не створений
- Автор: Лаюк Мирослав
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-575-9
- Переводчик: Мирослав Лаюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Світ не створений». Краткое содержание книги:
— Гаразд. А можна, щоб за нами кізочка йшла кроком віденського вальсу?
— Думаю, це залежить тільки від кізочки.
— Отче Петре, — заговорив Скорський, коли ми підійшли до хати священика. — Слава Ісусу Христу!
— Навіки слава Богу, добрі люди, навіки слава!
— А що це ви робите?
— Та от збираю швиденько вовну, бо здається мені, що сьогодні буде дощ. А далі бігтиму відспівувати нашого односельчанина.
Священик знімав із жердини на паркані величезні вимиті овечі руна.
— Спочатку ми коло протічної води накладаємо ватру й у казані цю брудну вовну з кізяками трохи паримо. Потім проціджуємо й миємо в потоці. А тепер от сушу.
— Отче! Як ви знаєте, я у Відні, серед багатьох наук, займався естетикою. І от люди кажуть, що у вас є особливої краси кадило.
— У Відні? — тихо питав я.
— У Відні! — тихо відповідав Скорський.
— Та кадило як кадило — нічого особливого, — голосно мовив отець.
— А ви могли б мені його продемонструвати?
— Чого ж ні? От зараз покажу вам, але без ладану — бо ладан не можна без діла палити. А увечері піду відспівувати родичів цього нещасного хлопця, — і хитнув головою у мій бік, — то у справі його й побачите.
Я, затуманений, усміхався. Священик з нерозумінням подивився на мене, а потім показав докторові рукою на двері резиденції.
Тут я побачив наприкінці вулиці Аліну, мою кохану. Можливо, це в іншому сні вона покинула мене? Аліна прямувала до мене, така ж красива, як тоді, коли заніс її в будинок свого дитинства з якоюсь великою тривогою й великою радістю. Через її обличчя тягся тонкий шрам, як коричнева нитка. Я, нічого не кажучи цим двом, пішов забитою травою й дрібними ромашками доріжкою до неї.
— О! Як я радий, що ти тут!
— Тихо! Тихо! Ще люди побачать!
— Які люди, моя кохана, які люди?!
— Вони побачать нас разом і будуть потім говорити всяке.
— Мовчи, Алінко, мовчи, а я тобі говоритиму слова кохання.
— Що за Аліна?
— Моя ти зірко, моє ти серце…
Я почав знімати з себе сорочку — заледве стягнув, бо болів кожен м’яз. У неї обличчя скривилося, як гачок сережки. Потім я розстібнув ремінь.
— Що ти робиш?
— Лягай на травичку, моя кохана.
— Сорочку надягни й штани заправ, дурню!
— Оце так підсвідомість! Перфектний сон!
— Боже, яка ганьба!
І вона побігла геть. Піп назвав її Адріанкою, а мене — срамотою.
На цвинтарі вже давно були викопані дві ями. Біля дому Шугаїв зібралася купа людей — тих самих, що й недавно. Вони говорили про мене.
— Ти чула, що сьогодні Лесьо виробляв?
— Та як не чула! Але, може, щось інше, ніж ти хочеш сказати.
— Ну, коло церкви, перед Адріаною…
— О-хо-хо! Не тільки чула, а й бачила!
— Ой, кажуть, що він з’юродивів після того, що сталося у Вілінської, — музику грає, говорить всяке дурне, ну і то… то саме показує дівкам.
— Що ж там у Вілінської відбувалося?
— Ніхто не скаже точно…
— Забави багачів.
— А Їлак наш що там робив?
— Кажуть люди, що Вілінська хотіла, аби він для панів примівки поробив. Вони думали, що настане кінець світу. Але так сталося, що вежа з Остричі зникла і живими лишилися всі, крім них. А Їлака Бог покарав незрячістю.
Надворі стояв священик і про щось голосно розмовляв з місцевими. Вони йому розказували про паскудне світло на небі і про сліпоту в сусідньому поселенні, але він усіх заспокоював. Казав, що, за розрахунками найавторитетніших богословів, кінець світу нескоро. І коли отець, грайливо помахуючи ще незапаленим кадилом, попрямував до хати, за ним пішла більшість людей. Скорський же ще в домі священика, оглядаючи кадило, досипав до ладану свого порошку, який перед цим використав у віллі Вілінської, у домі моїх батьків, ще десь…
У небі збиралися хмари. Кізонька знову вистрибнула на рояль. Нарешті загриміло. Люди під хатою заметушилися, але казали, що дощу, певне, не буде — сильний вітер прожене хмару. Однак вона все більшала й більшала, ставала всім небом. Мольфар Їлак вийшов на горб віддалік, підняв бартку і щось примовляв, аби прогнати хмару. Аж раптом вода, як з пробоїни, линула просто на Їлака, а блискавка вдарила просто в кізоньку, просто в рояль. Тварину розкидало по траві, на листя яблуні. Коли загорівся рояль, всі люди вже набилися в хату як у рукавичку.
Ніяк на це не зважав хіба я, лежачи неподалік на пригірку в чебреці й розглядаючи далекі полонини. Потім схопився і пішов до гурту. Священик зібрався запалювати кадило. Оскільки це сон (це ж сон?), я підбіг, вихопив його у священика, як пес вихоплює ковбасу, і погнав геть, у бік пралісу.