Світ не створений

— Нам треба вилізти наверх.

Я подерся, а вона легко, ховаючи спину, вилізла, вилетіла на ту стіну, ніби пташка. Якби не вона, якби це — не сон, я б ніколи не зважився на такий ризик: майже вертикальна скеля, зірвавшись з якої — котишся глибоко вниз, через найгостріше й найтвердіше каміння. З однієї заглибинки я переставляв ногу в іншу, тримався за стіну, видирався вгору і вгору. Нарешті відчув, що це верх. Переді мною розгорнулася плоска тепла вершина. Поруч — край каменю, височезне урвище, на дні якого текла вода. Ніч, яка мала лише частину неба без хмар, нарешті показала свої зірки. Над нами, як велетенська вишнева гілка, простягався Чумацький Шлях, а на решті неба — згустилися хмари й били блискавки.

Аліна підійшла до мене й обійняла. Потім поцілувала в шию. Хотів обхопити її за спину, але вона перемістила руки собі на стегна.

Вона була наче її було багато. Вона була легка, але її було так багато, що я не міг керувати нею. Не міг керувати кимось, навіть собою, особливо собою. Вона ніби розпустилася, як півонія: з маленької зеленої кульки, зеленої перлини — велетенська перламутрова квітка, ніби галактика чи туманність. Відчув, як тонко в мене болять суглоби і як затерпнули стегна, хотів її зрушити. Однак вона не дозволила бачити її ззаду — тому сама лягла на спину. Вона непомітно вирвала травинку, що виросла просто тут — на верху скелі.

…І та травинка стала дротом у її руках.

Раптом за лісами щось загуділо. Шум ставав усе ближчим. Дівчина схопилася, виповзла з-під мене. Коли підняв голову, то побачив у небі футуристичний механізм — подовгуватий предмет з лопатями, які, перехрещені, крутилися, зливаючись у коло. Та машина пролітала просто над нами, збиваючи волосся. Колись щось схоже бачив у подвір’ї біля Золотих Воріт — то складав свої механізми син одного мого знайомого невролога, конструктор літальних апаратів. Як мені розказували, він емігрував до Франції чи до Америки. Чи спочатку до Франції, а потім до Америки.

Аліна (чи те, що вважав Аліною), злякана, металася на тій площі каменю, бігла від краю до краю. Я хотів її зупинити, зачепився об дріт, який вона щойно тримала в руках, і впав, боляче вдарившись коліном. Перевіривши, чи нема тріщини, подивився на неї. І зрозумів, чому вона не поверталася до мене спиною — бо спини не було. У цього демона проглядалися всі органи. Вона обернулася до прірви й стрибнула.

Там унизу її тіло пристало до поваленої смереки, що стала впоперек ущелини, але потім воно прорвалося й потекло разом з усім, що зробилося тепер сміттям. Все потекло якось дивно.

І я зрозумів: вода текла вгору.

Те, що називав сном, непристойно затягнулося, тому хотілося уже нарешті зробити те, що називається «прокинутися».

Одягнувши знову сорочку й поправивши штани, заледве злізши зі скелі, керуючись логікою сну, пішов просто вперед, у тисовий ліс — нехай усе найцікавіше цього особливого світу самотужки шукає зустрічі зі мною. Блудив так кілька годин, але нічого не відбувалося, крім глухого лету крука з гілки на гілку чи шмигання переляканих козуль. Побачивши пологу зарослу мохом і грибами-лисичками місцинку біля лісової дороги, приліг і заснув. Може, щось і снилося — не певен.