Світ не створений

Ярко і Дмитро кинулися в полум’я. У диму лежали люди, непритомні або мертві — літні чоловіки з велетенськими черевами, голі дами у золото-діамантових прикрасах. Отрута Скорського уже не діяла, тому хлопці лишилися зрячими. Брати виштовхнули ту велику коробку на коліщатках і вивезли її з полум’я.

Вони відтягли на безпечну відстань всіх, гідних життя. Але на березі ріки вже з’явився загін Петера Штайнмаєра.

У головного вухо було обрізане ніби фігурними ножицями. Коли Лесьо побачив убивцю Агати, він побілів від злості. Лесь не стримався, прицілився і стрелив у нього з рушниці, хоч волів би того роздушити. Штайнмаєр, у якого частка шрапнелі відірвала шматочок мізинця, зляканий, побіг до ріки. Там пахнули ялівцеві кущі, стирчало каміння, обвите рододендронами й чорницями, порозпрямлювалися низькі сосни. Під ними росли отруйні гриби, зовні схожі на білі, але вони синіли, коли доторкнутися. До того, як люди почали стріляти, палити й калічити, тут шастали дрібні звірі, змії й жаби. За деревцями ховалися демони, що під місячним світлом струшували з себе лишайники, які нападали в лісі з трухлих дерев. Вони розганялися й стрибали вниз, у плесо, купалися у воді, яка робила їх вічними.

Хлопець зловив Штайнмаєра біля кривої смерічки, що колись була, як усі, доки їй не обламали вершок. Лесьо тримав Штайнмаєра за ногу, а той виривався, нігтями видряпуючи землю і ловлячись за біле оголене коріння смерічки. Лесьо перебрався далі й здавив горло ворога руками, наче того охоронця у темниці. Сильний Штайнмаєр відштовхнув Леся, але той знову стрибнув до австрійця, вони котилися по землі, билися над обривом.

У домі мольфар осліп у вогні, однак цим зовсім не переймався. Біля нього знайшли доктора, що розмовляв з мольфаром, наче вони були добрі друзі.

— Не чіпайте цього пана, — лементував осліплий Їлак, коли підійшли хлопці. — Це є чудотворець. Хто поранився — підходьте до пана доктора — він забере ваш біль.

Скорський тримав сумку, у якій мав залишки білого порошку й медичне обладнання, а також купу кульок.

— На горі зникла вежа з паскудним світлом, — сказав хтось із натовпу.

— І світ — не закінчився!

— Справді — гора як гора.

До колись грандіозної будівлі вілли ще довгий час було важко підійти через високу температуру недогарків і розпеченого каміння.

Все птаство всіх дерев, всі звірі всіх кущів і всі змії всіх нір, все втекло звідси. Молоді козулі бігли дерев’яною дорогою, частина якої також тліла, молоді козулі обганяли непритомне тіло пані Вілінської, що лежало неподалік вілли — збите каменем з Остричі. Її роздуті, з боків коричневі, брунатні губи нагадували розрізаний брусок в’яленої оленини.

— А де Лесьо? — схопилася Федиха.