Обережно, тригери

Закляття проти допитливості

Блошині ринки зустрічаються по всій Флориді, і цей був не найгіршим з них. Колись тут стояв ангар для літаків, але місцевий аеропорт закрився більш ніж двадцять років тому. За металевими столиками вмостилися сотні торговців. Більшість продавали підробки: сонячні окуляри, наручні годинники, сумки або ремені. Африканська сім’я пропонувала вирізані з дерева фігурки тварин, позаду них голосна розтріпана жінка на ім’я (яке я ніколи не забуду) Черіті Перрот[40] продавала обідрані книжки в м’якій обкладинці і старі палп-журнали, [41] сторінки яких пожовкли і розсипалися, а поряд із нею в кутку мексиканка, ім’я котрої я так і не довідався, збувала кіноафіші і пожмакані рекламні фото акторів.

Часом я купував книжки у Черіті Перрот.

Невдовзі жінка з кіноафішами пішла, а на її місце став низенький чоловік у сонячних окулярах. Його сіру скатертину, яка вкривала металевий столик, займали маленькі різьблені фігурки. Я зупинився, щоб роздивитися їх — цю незвичну купку істот, вирізьблених із сірої кістки, каменю і темного дерева, — а тоді роздивився його самого. Я подумав, чи не потрапив він в якусь страшну аварію, таку, якій зарадить лише пластична хірургія: з його обличчям було не все гаразд — перекошене, дивної форми. Дуже бліда шкіра. Його неприродно чорне волосся видавало перуку, зроблену, мабуть, з собачої шерсті, а темні, як ніч, окуляри не виказували очей. Він ніскілечки не виділявся на блошиному ринку Флориди: за столиками стояли самі диваки, і їхні покупці були такими ж диваками.

Я нічого не придбав у нього.

Наступного разу, коли я прийшов на ринок, Черіті Перрот вже пішла, а її місце зайняла сім’я індіанців, яка продавала кальяни та інше начиння для куріння, але низенький чоловік у темних окулярах із сірою скатертиною досі стояв за своїм столиком у глибині блошиного ринку. Тепер на ньому лежало ще більше різьблених істот.

— Ці фігурки не схожі на жодних відомих мені тварин, — сказав я йому.

— Не схожі.

— Ви їх самі робите?

Він похитав головою. На блошиному ринку не можна питати, звідки люди беруть товар. Тут мало що вважається табу, але походження товарів — виключення.

— Багато вам вдається продати?

— На їжу вистачає, — відказав він. — І на житло теж.

А тоді продовжив: — Вони варті більше, ніж я за них прошу.

Я взяв до рук фігурку, яка могла б бути схожою на оленя, якби олені були хижаками, і запитав:

— Що це?

Він зиркнув на неї.

— Гадаю, це примітивний товн.[42] Тут складно сказати.

А тоді додав:

— Він належав моєму батькові.

Пробив дзвін, а це означало, що блошиний ринок незабаром зачиниться.

— Хочете поїсти? — запитав я. Він дивився на мене насторожено.

— Я пригощаю, — докинув я. — Просто так. Через дорогу є закусочна «У Деніса». Або можемо сходити в бар.

Він ненадовго задумався.

— «У Деніса» згодиться, — відповів він. — Зустрінемося там.